1.                  Розкрийте сутність соціології як науки. Визначте зміст, предмет і завдання соціології.

Соціологія – молода наука, яка вивчає найбільш складний, мінливий об'єкт – людське суспільство, його структуру, закони розвитку, поведінку людини. Це та наука, яка формує та утверджує погляд на громадянське суспільство як взаємопов'язану цілісність, яка постійно перебуває у стані мінливості та розвитку. Саме ця наука з'ясовує місце та функції кожного соціального явища і процесу, дає людям потрібні орієнтири, допомагає зрозуміти обставини життя, що їх оточують у безмежному процесі людських відносин.

Предмет соціології – це зв'язки і відносини між людьми. Предмет вивчення соціології, як і будь-якої науки, – це не просто якесь явище чи процес об'єктивного світу, а результат теоретичного обґрунтування, це відтворення емпіричної реальності на абстрактному рівні, шляхом виявлення суттєвих закономірних зв'язків і відносин цієї реальності. Ряд соціологів (зокрема, відомий польський вчений Ян Щепанський) вважає, що предметом соціологічних досліджень є явища і процеси виникнення різних форм суспільного життя, структури та різновиди різних форм людських спільностей, сили, які об'єднують та руйнують ці спільності, зміни та перетворення, що в них відбуваються. 

Отже, предметом вивчення соціології є суспільство як цілісний організм, його властивості, сторони, соціальні механізми його функціонування і розвитку. Суспільство - це продукт взаємодії людей, і мета соціолога - отримати достовірну істинну картину його, виявити та вивчити сучасні наявні та потенційні суспільні проблеми з метою їх подальшого вирішення.

Основним завданням соціології, пов’язаним з теоретико-пізна-вальною функцією, є дослідження соціальних явищ і процесів. При цьому кожне явище, кожний процес слід розглядати в комплексі, у взаємозв’язку та взаємозалежності з іншими явищами і процесами. Найважливіші наукові результати соціологічних досліджень втілюються в різних звітах, інформаційних і аналітичних доповідях, монографіях, виступах провідних учених на шпальтах часописів, центральних газет, на телебаченні і радіо. Усе це є проявом описово-інформаційної функції соціології.

2.                  Розкрийте етапи виникнення соціології як самостійної науки. Визначте основні напрямки і течії в соціології ХІХ ст.

Охоплює проміжок часу від античної доби до початку XIX ст. Античний період розвитку протосоціологічних знань охоплює І тис. до н. е. — IV ст. н. е. Найхарактерніші його особливості у політико-соціальних вченнях давніх Єгипту, Дворіччя, Індії, Китаю, Риму, Греції, що відображали основні риси ранніх типів суспільств, які змінили первісний лад. Тоді вже панували патріархальне натуральне господарство, державна форма власності на землю, суспільне землеволодіння, що визначали соціальну структуру системи земельних общин. Тогочасна політична і соціальна думка розвивалася на основі релігійно-міфологічної свідомості, обожнювання влади. Міф є формою суспільної свідомості, яка відображає фантастичні уявлення про природу, особу, суспільство. Явища природи, історичні події зображуються в них у персоніфікованій формі. Найпоширенішими були міфи про виникнення й еволюцію світу, сонця, місяця, зірок (космогонічні), появу людини (антропогонічні). У них багато відомостей щодо тогочасних уявлень суспільного устрою, характеру влади, добра і зла тощо.

Розпочавшись у V ст., епоха середньовіччя тривала три періоди: раннє середньовіччя (V—XI ст.), період розвинутого феодалізму (XI — середина XV ст.), пізнє середньовіччя (кінець XV — середина XVII ст.). Історичною межею стали розпад античного суспільства, падіння Західної Римської імперії, формування феодальних відносин, які, спричинивши суттєві соціально-політичні зміни, потребували відповідного теоретичного обґрунтування. Головним джерелом знань про світ, природу, людину, суспільні відносини стає релігія, суттєво потіснивши і навіть поставивши собі на службу науку.

  Епоха Відродження стала своєрідним синтезом культури, філософських, політичних знань, властивих античності й середньовіччю. Головна домінанта її: орієнтація суспільно-політичної, естетичної думки, культури і мистецтва до ідейно-теоретичних джерел античності. У центрі світоглядних, естетичних конструкцій фігурує людина, а гуманізм — своєрідне світське вільнодумство — витісняє догматизм церкви, схоластику. Повага до гідності людини, визнання пріоритету її прав, необхідності гармонійного їх розвитку і соціального буття були в цей час провідними.
   У розвитку філософської, соціологічної думки епохи Відродження окреслюється три етапи:
   1. Гуманістичний (середина XIV — середина XV ст.), якому властиве протиставлення середньовічного теоцентризму інтересу до людини, її зв´язків зі світом.
   2. Неоплатонівський (середина XV ст. — перша третина XVI ст.), на якому домінує розгляд проблем буття.
   3. Натуралістичний (середина XVI ст. — початок XVII ст.), з його прагненням пристосувати закони природи до пізнання соціальної реальності.

Расово-антропологічний напрямок. Базувався на дійсному факті поділу людей за расовими та етнічними ознаками. Основоположник – француз Ж.Гобіло, автор чотирьохтомної праці “Нариси нерівності людських рас”. Він вважав білу расу провідною, якій належить монополія на розум і яка здатна організувати цивілізоване життя. Адепти цього напрямку висловлювали побоювання, що змішування рас призведе до занепаду Європи.
О.Аммон та Ж.Ляпуж намагалися виділити найбільш досконалу і розумну частину населення, використовуючи “головний показник” – співвідношення попереднього і повздовжнього розмірів проекції голови в горизонтальну площину. Ці і деякі інші ідеї в ХХ ст. використовували німецькі націонал-соціалісти. Сьогодні суттєвого впливу в науці цей напрямок не має.
Соціал-дарвінізм. Основоположником вважається Г.Спенсер, використовуються ідеї Ч.Дарвіна та Т.Мальтуса. соціальний розвиток ототожнюється з біологічною еволюцією; декларується принцип природного відбору, а соціальний прогрес розглядається як довічна боротьба за існування, що дає шанс найсильнішому продовжити свій рід.
Організаційна школа. Охоплює прибічників погляду на суспільство як живий організм, проводять паралелі поміж органами тіла і соціальними інституціями. Цей підхід, у витоків якого був ще О.Конт в ХХ ст. трансформувався в функціоналізм.
Психологічний напрямок. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. низка вчених в США і Європі намагалась пояснювати соціальні явища психологічними чинниками. До уваги приймалися інстинкти, прагнення, імпульси, що належать до підсвідомості людини і передаються генетичним шляхом; досліджувався феномен групової свідомості, ефект наслідування як ключовий соціальний механізм взаємодії людей і утворення суспільства. Для цього напрямку було властиве перебільшення ролі ірраціональних факторів їх впливу на історію, колективну поведінку людей.
З сучасних позицій досить чітко видно недоліки вказаних напрямків. Це – редкціонізм, пояснення складних процесів одним довільно вихопленим фактором і ігнорування багатьох інших; це – натуралізм, спрощення до рівня фізичного або біологічного.

Протосоціологічні погляди епохи Просвітництва
   У XVIII ст. продовжують побутувати соціально-утопічні погляди на розвиток суспільства, втілюючись у теоріях утопічного соціалізму Жана Мельє (1664— 1729), Мореллі, Леже-Марі Дешан, які своєрідно трактували природне право, заперечували суспільний договір і вважали необхідною народну революцію для зміни існуючого державного устрою.

Становлення соціології як самостійної наукової дисципліни відбувалося не тільки в координатах теоретичного мислення — філософії історії, філософії держави і права, соціальної філософії. На нього позитивно впливали й емпіричні пошуки, засновані на досліді, вивченні фактів суспільного життя.

3.                  Визначте головні  функції соціології. Розкрийте структуру соціології, визначивши поняття мікро- та макросоціологія.

Основні функції соціології
• теоретична; • описова; • інформаційна; • прогностична; • пізнавальна; • емпірична; • прикладна; • виховна; • управлінська;	• критична; • гуманістична; • охоронна; • практична; • інструментальна; • регулятивна; • організаційно-технологічна; • соціального проектування і конструювання

Теоретична функція — полягає у поповненні та збагаченні соціологічного знання, в розробці концепцій, теорій, ключових понять і категорій цієї науки на основі дослідження соціальної дійсності. Збагачення наукового соціологічного знання відбувається як на основі вдосконалення теоретичної соціології, так і на базі розвитку спеціальних і галузевих соціологічних теорій, а також пов'язаних з ними досліджень емпіричної соціології.

Описуючи, систематизуючи, нагромаджуючи дослідницький матеріал у вигляді аналітичних записок різних наукових звітів, статей, книг соціологія здійснює описову функцію.

Інформаційна функція — це збирання, концентрація соціологічної інформації, одержаної у результаті проведення досліджень. У великих соціологічних центрах вона нагромаджується в так званих банках соціологічної інформації. її використовують органи управління, засоби масової інформації.

Прогностична функція полягає у соціальному прогнозуванні. Соціологічні дослідження завершуються обґрунтуванням коротко-або довгострокового прогнозів досліджуваного об'єкта.

Критична функція соціології тісно пов'язана з її прогностичною і гуманістичною функціями. На основі аналізу і розвитку соціальних систем соціологія не тільки виробляє практичні рекомендації по їх вдосконаленню. Вона також конструює й можливі технології їх прогресу, формує соціальні ідеали, розробляє програми соціального розвитку, підпорядковуючи все це реалізації інтересів людини.

Виховна функція соціології реалізується в тому, що знання які здобуваються цією наукою безпосередньо використовуються системою виховання і впливу на свідомість і поведінку людей з метою формування їх певних соціальних якостей. Цю функцію соціологія виконує також тому, що забезпечує передачу новому поколінню соціального досвіду попередніх поколінь.

Здобуваючи і накопичуючи знання про закони і закономірності функціонування і розвитку історично визначених соціальних систем, про різні сфери суспільного життя, всі його складові частини соціологія тим самим реалізує пізнавальну функцію.

У визначенні методів вивчення соціальної реальності збору, обробки і аналізу первинної соціологічної інформації соціологія реалізує совою інструментальну функцію.

Світоглядна функція проявляється в тому, що озброюючи людей соціологічним знанням, вона тим самим формує їх погляди на соціальні процеси, дає їм теоретичну основу для практичних дій, оцінки явищ соціальної реальності.

Дуже часто соціологи збирають дані, які потім використовуються тими, хто приймає рішення. Це означає, що ці дані вони збирають, виконуючи певне політичне замовлення, базуючись на тій або іншій ідеології. Крім того, віддзеркалюючи закони функціонування і розвитку соціальних систем, соціологія разом з тим дає їх теоретичне обґрунтування з позицій певних соціальних і політичних сил, в тій чи іншій мірі відображаючи їх погляди. В сукупності це говорить про те, що соціологія виконує ідеологічну функцію.

Структура соціології — це певний спосіб упорядкування системи знань про суспільство як динамічно функціонуючий соціальний організм. 
ти за різними критеріями соціологічні знання, але найпростішим є поділ соціології на У структурі соціологічного знання можна виділити окремі рівні: 
• Загальносоціологічні теорії або загальнотеоретична соціологія; 
• Спеціальні і галузеві соціологічні теорії або теорії середнього рівня; 
• Первинне узагальнення даних конкретно-соціологічних досліджень. 
Загальносоцілогічні теорії, спираючись на соціальну філософію, торкаються, як правило, глибинних, сутнісних моментів розвитку того чи іншого суспільства (історичного процесу в цілому) і місця людини в ньому. На цьому рівні кожне соціальне явище розглядається з точки зору його місця і ролі в суспільстві, його багатоманітних зв’язків з іншими явищами. 
Спеціальні і галузеві соціологічні теорії мають набагато вужчий пізнавальний ракурс, аніж загальносоціологічні. Вони торкаються в основному окремих сфер суспільного життя, соціальних груп та інститутів, поєднуюють у собі теоретичний і емпіричний рівні дослідження. 
Галузеві соціологічні теорії — галузі соціологічного знання, які постають на межі власне між соціологією та іншими науками: економікою, правознавством, політологією тощо. Так, галузевими називають економічну теорію, соціологію політики, соціологію культури, соціологію медицини тощо. 
Спеціальні соціологічні теорії — галузі соціологічного знання, які вивчають, насамперед, окремі соціальні спільноти у їх конкретному стані (соціологія малих груп, соціологічне вивчення соціальної структури, соціологія окремих професійних груп, соціологія міста, соціологія села, молоді) соціальні інститути (соцілогія сім’ї, соціологія освіти), соціальні процеси (соціологія конфлікту, масової комунікації, злочинності, самогубств). 
Третій рівень соціологічного знання представлений конкретними соціологічними дослідженнями, які проводяться з метою одержання об’єктивних даних стосовно різних сторін соціальної дійсності. Ці дані можуть бути осмислені на рівні спеціальних, галузевих і загальносоціологічних теорій і використані у розв’язанні актуальних проблем розвитку суспільства. 

Макросоціологія  — галузь соціологічного знання, що орієнтується на вивчення великих соціальних процесів та аналіз цілісних соціальних груп та систем, таких як суспільство, цивілізація і т. д.

Мікросоціологія (актор, індивід, дія)

4.Сформулюйте головні соціологічні парадигми. Розкрийте сутність "інтегральної" соціології П.Сорокіна

Поняття "парадигма" ввів у науковий обіг американський соціологТ. Кун. Під соціологічною парадигмою розуміють сукупність основних принципів і положень певної теорії, що мають власний поняттєвий апарат і визнаються групою вчених.

Соціологія належить до наук із багатопарадигмальним статусом.Це означає, що для соціології характерним є плюра­лізм у розумінні суспільства, а отже, можливість усебічно охопити та детальніше вивчити соціальне життя в ньому.

Розрізняють парадигмальні імена в соціології (наприклад, О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, К. Маркс, М. Вебер, Дж. Мід, Т. Парсонс та ін.) і парадигмачьні школи в соціології (зокрема, Чиказька, Франкфуртська, Колумбійська, Гарвард­ська школи тощо).

За характером методологічних підходів до вивчення суспіль­ства розрізняють структурні (макросоціологічні) парадигми й інтерпретивні (мікросоціологічні). У свою чергу, структурні парадигми поділяють на функціоналістські та конфліктні.

Визначними класиками функціоналістських парадигм є Г. Спенсерта Е. Дюркгейм. Засновником сучасного структур­ного функціоналізму вважають американського соціолога Т. Парсонса,декана факультету соціології Гарвардського уні­верситету, котрий очолив його після П. Сорокіна. Значний внесок у розвиток структурного функціоналізму зробив американський соціолог Р. Мертон.

Функціоналістські парадигми націлюють дослідника на розгляд суспільства з позицій системноорганізованого явища, що складається з частин, які взаємодіють і становлять єдине ціле. При цьому певні частини суспільства є також складноструктурованими.

Функціоналісти наголошують на стабільності, сталості, гармонії, порядку, солідарності, співробітництві в суспільстві. Суспільство ж розуміють як таке, що тяжіє до рівноваги, само­збереження, а розвиток у ньому тлумачать як повільні, по­ступові еволюційні зміни.

Конфліктні парадигми розглядають суспільство як су­перечливе єдине ціле внаслідок існування конфліктів у ньому з різною природою, розв'язання яких і поява нових зумов­люють постійний розвиток соціуму та зміни в ньому. Прибіч­ники конфліктних парадигм акцентують увагу на існуванні розбіжностей, протилежностей, суперечностей між різними соціальними суб'єктами, розв'язання яких є джерелом постій­ного оновлення суспільства, отже, його генези.

Інтерпретивні парадигми пояснюють суспільство з погляду буденного життя людини в її найближчому оточенні, а тому предметом їхнього розгляду є переживання, думки, прагнення, мотивації, суб'єктивні відчуття людей, суб'єктивні смисли, що їх вкладає людина в різні судження, дії. Найбільш плідно інтерпретивні парадигми почали вивчатися з 60-х pp. XX ст. їх розглядають як подальший розвиток "розуміючої соціо­логії", започаткованої М. Вебером.

Найбільш відомі серед цих парадигм: теорія соціальної дії (М. Вебер), теорія символічного інтеракціонізму (Цж. Мід), феноменологія (А. Щюц, Т. Лукман), етнометодологія (Г. Гар-фінкель, Е. Гоффман), теорія соціального обміну (Д. Хоманс, П. Блау).

За змістом і методами дослідження структурні парадигми тяжіють до політології, права, економіки, а інтерпретивні тісно пов'язані з психологією, педагогікою, етнографією та іншими "поведінковими" дисциплінами, котрі ще називають біхевіо-ристичними.

Кожному типові парадигм відповідають певні методи до­слідження. Так, структурним парадигмам відповідають "жорсткі" (кількісні, статистичні) методи збору інформації. Приміром, при вивченні суспільства загалом, його соціаль­них інститутів, взаємозв'язку між ними виникає потреба у знанні, заснованому на описові, на поясненні узагаль-нювальних даних.

Інтерпретивним парадигмам відповідають "м'які" (якісні) методи. Вони застосовуються тоді, коли досліднику необхідно знати не тільки певний стан речей, а й виявити внутрішні, латентні, приховані механізми, які неможливо ґрунтовно до­слідити за допомогою масових опитувань і збору кількісних даних. Наприклад, при вивченні життєвого світу людини, його самосвідомості, мотиваційної сфери соціолог повинен здо­бути такі знання, які б ґрунтувалися на розумінні та поясненні. Видів "м'яких" методів дослідження дуже багато. Серед них можна виокремити: історію сім'ї, історію життя людини, біо­графічний метод (біографічне інтерв'ю, соціальна автобіографія), групові дискусії, метод "фокус-груп", глибинні інтерв'ю та ін.

Самостійною парадигмою в історії соціологічної думки виступає інтегральна соціологія російського, а згодом американського соціолога Пітіріма Сорокіна (1889-1968)

Дослідники вважають, що творчість Сорокіна - якісно новий етап у розвитку соціологічної науки, який можна порівняти з революцією Коперніка у галузі природознавства. Його інтегральна (від лат. integer - цілий) об'єднуюча соціологія охоплює всі соціологічні аспекти культури в ЇЇ найширшому вияві.

Суспільство Сорокін визначає як сукупність людей, які перебувають у процесі спілкування і взаємодіють в одному соціокультурному просторі. Взаємодія, згідно з його вченням, - це найпростіша модель соціального явища, її елементами виступають індивіди, акти (дії) і провідники спілкування (символи інтеракції), тобто мова, писемність, музика, мистецтво, гроші тощо. Все суспільне життя і всі соціальні процеси, на його думку, можуть розглядатися як явища й процеси взаємодії двох або більше індивідів. І навпаки, комбінація різних індивідуальних чи групових взаємодій може відтворити будь-який, навіть найскладніший суспільний процес, соціальну подію, починаючи від захоплення танго і закінчуючи світовою війною та революцією.

Сорокін вирізняє різні типи взаємодії і формулює завдання соціології: вона повинна досліджувати соціальні явища, які можна спостерігати, тобто поведінку людей, які взаємодіють і живуть у середовищі "собі подібних".

5.Проаналізуйте соціологічну думку  Росії до поч. ХХ ст. Розкрийте процес зародження і розвиток соціологічної думки в Україні.

Незважаючи на серйозне економічне і соціально-політичне відставання тодішньої Росії від Заходу, а також на те, що соціологія прийшла до нас із Західної Європи, а соціологічна думка в ній почала активно функціонувати лише в останній третині XIX ст., соціологія в Росії до кінця XX ст. досягла високого рівня, який мало чим поступався тому, що був на Заході у той період.

Російська соціологічна думка того часу мала можливість спиратися на досягнення західноєвропейської соціології. Великий вплив на неї зробили погляди Конта, Спенсера, Дюркгейма, Зіммеля, Вебера та ін.

Володимир Ілліч Ульянов /Ленін (1870 - 1924 pp.) — великий соціальний мислитель і лідер іншого, радикально-революційного крила в російській соціал-демократії — більшовиків, що очолили Жовтень і стали на чолі Радянської держави. На початку своєї творчості в 90-х роках минулого сторіччя, він, як і Плеханов, приділив багато уваги відстоюванню марксизму в боротьбі із суб'єктивною соціологією народництва. Пізніше в центрі його уваги виявилися проблеми організації і ролі партії, соціальної революції, держави і її форм, будівництва соціалізму у відсталій селянській країні та ін. В.І. Ленін більше уваги приділяв політичним проблемам, ніж соціологічним, і не створив розгорнутої і стрункої власне соціологічної концепції.

До порівняно недавнього часу вчення Леніна тлумачилося в нас майже винятково як "творчий розвиток марксизму", "марксизм нової епохи", "марксизм XX століття" і т. д. Такі розхожі формули серйозно огрубляли суть справи, затрудняли розуміння щирої сутності цього вчення. В.І. Ленін, безсумнівно, дуже багато запозичував у марксизму. Але не можна не бачити й те, що в його вченні чимало і такого, що не випливало з марксизму, було породжено дуже великою своєрідністю умов відсталої Росії, що наклали серйозний відбиток на його погляди. З цим, наприклад, багато в чому було пов'язане перебільшення, а також абсолютизація в ленінізмі вольового початку, насильницьких, революційних і прискорених форм суспільного розвитку, зверхкласовість, зверхідеологізація і т. д. Це у свою чергу стало головною причиною корінних розбіжностей з ним значної частини російської соціал-демократії, демократичної інтелігенції, багатьох західних прихильників марксизму.

За радянських часів розвиток соціології був спрямований за одним теоретичним руслом — руслом комуністичної ідеології, і підпорядковувався потребам будівництва соціалізму в Росії (з 1922 р. — в СРСР) і стимулювання робітничого руху, світової соціалістичної революції. В умовах комуністичної диктатури і сталінської тиранії соціологія була практично ліквідована. Тільки після смерті Сталіна (1953 р. з початком розвінчування його особи), почалося її поступове відродження.

Зародження і розвиток соціологічної думки в Україні

Своїми витоками українське соціальне знання сягає ще сивої давнини, часів Давньоруської держави, про що свідчать пам'ятники літератури та усної народної творчості, що дійшли до наших днів. Формування соціальної свідомості та соціологічної думки тих часів були нерозривно пов'язані з політичними і соціальними процесами, що проходили натерені сучасної України. Це видається цілком логічним адже уявлення про суспільство ніколи не були відірвані від соціальної дійсності, і люди таким чином усвідомлювали соціальні явища, якими вони їх бачили.

Як і у Європі, перші уявлення про суспільство в давніх українців формувалися у вигляді міфів і героїчного епосу. Зокрема до нас дійшло чимало фольклорних творів, побудованих ще на елементах язичницької культури і язичницького світобачення. Виявом же епосу були історичні пісні, думи і билини.

Виникнення писемності дало значний імпульс у розвиток наукових уявлень, у тому числі й соціологічного змісту. Подібно до давньогрецьких логографів, в Київський Русі велися хронологічні записи історичних подій, чим займалися передусім ченці. Подібні фіксування історичних подій набули в давньоруській державі форми літописів. Чимало соціологічних ідей знаходимо у літописах Київської Русі (ХІ-ХШ ст.). Серед таких літописів можна назвати насамперед найбільший з них - "Літопис за Іпатіївським списком" або простіше "Іпатіївський літопис", що вівся понад два століття. Найдавнішу частину літопису, що складається з окремих літописів, опрацював чернець Києво-Печерської лаври Нестор, давши їм назву "Повість временних літ". Даний твір вважається науковою працею, в якій автор, виступаючи проти феодальної роздробленості, відстоює ідею єдності руських земель. Головне соціологічне значення літописів без сумніву полягає в тому, що вони відбивали реальну картину соціальної дійсності Київської Русі. На їх основі формувалася подальша соціологічна думка в Україні.

З'являються у той час і перші літературні твори — слова, повчання, патерики, проповіді. Незважаючи на те, що вони передусім носили релігійний характер, і були дещо відірваними від реальності, усе ж ці твори містили певні відомості про соціальні відносини, побут та культуру того часу.

Великий внесок в розвиток соціологічної думки XVIII ст. зробив видатний український філософ Григорій Сковорода (1722-1794). Він був проповідником демократичних ідей, просвітником і відомим ученим.

Його багатогранна філософська й літературна творчість — це остання ланка в перехідному періоді від давньої української літератури до нової. Мандруючи Україною і світом, він цікавився життям, звичаями, мистецтвом, віруваннями інших народів, вкраплював у свої твори враження від спостереженого і почутого. Його поетична і прозова творчість стала органічним складником нового письменства, яке розвивало гуманістичні, демократичні ідеї. Він був ідейним предтечею нової української літератури.

Постать Сковороди захоплює, його незвична життєва поведінка, послідовність в обстоюванні свого вчення, безкомпромісність натури, панування над обставинами власного життя. Всебічна природна обдарованість, рідкісна пам'ять, розвинуті завдяки одержаній музичній освіті голос і слух. Він пише пісні і сам складає до них музику, вправно грає на кількох музичних інструментах, засвідчує талант у графіці, а найголовніше, - створює свої філософські твори.

Багато дослідників твердять, що Сковорода належить до тих мислителів, спосіб життя яких перебуває у повній гармонії з їхнім вченням. Сковорода жив так, як учив, і вчив саме так, як жив. він, безумовно, був своєрідною особистістю, у великій мірі продуктом свого оточення, але значно перевищував загальний рівень його доби, проводив палку боротьбу з її ідеологією та забобонами, особливо у найтрадиційнішій релігійній галузі. Це була головна проблема його життя.

6.Проаналізуйте розвиток вітчизняної соціології в ХХ ст. Визначте основні етапи розвитку вітчизняної соціологічної думки в зазначений період.

Розвиток соціологічних пошуків та емпіричних досліджень в українській соціології XX ст. був вкрай суперечливим і неоднозначним. Це пов'язано, без сумніву, з об'єктивними умовами, за яких розвивалася наука в Україні.

1. В історії розвитку української соціології у XX ст. можна виділити чотири періоди:

2. 1921 — 1929 р. — становлення українських соціологічних студій, дослідження соціальних проблем українського суспільства;

3.1930 — 1957 pp. — фактична заборона наукових пошуків в українській соціології, викликана періодом "догматичного" комунізму" та "сталінізму";

4.1958 — 1986 — період часткового відродження української соціології, пов'язаний насамперед з хрущовською "відлигою";

5. з 1987 р. — сучасний період розвитку соціології в Україні.

З самого початку розвитку соціології спочатку в Радянській Росії, а потім і в СРСР відбувалося фактичне підведення науки під засади марксизму. З цією метою Раднарком у 1918 р видав постанову про створення соціалістичної академії суспільних наук, проте створити спеціалізований науковий соціологічний заклад не вдалося. Фактично уся пошукова і дослідницька робота в галузі соціології в Україні у 20-их pp. зосередилась у Всеукраїнській академії наук (ВУАН). На соціально-економічному відділі ВУАН функціонувала єдина у той час кафедра соціології в Україні, яку очолював Б. Кістяківський (1918 — 1920), проте після смерті ученого кафедра по-суті припинила свою діяльність. На базі ВУАН діяв також очолюваний К. Грушевською Кабінет примітивної культури, що досліджував проблеми генетичної соціології. 31926 p. Кабінет видавав щорічник "Первісне громадянство в Україні" де публікувалися праці К. Гру-шевської, Ф. Савченка, але доступу до широкого загалу вони не мали.

Надія на створення спеціалізованого соціологічного закладу з'явилася після повернення у 1924 р. до України М. Грушевського, який ще 1919 р. в еміграції створив Український соціологічний інститут Учений мав намір офіційно відкрити цей заклад в Україні, проте під тиском партійних ідеологів цю ідею втілити у життя не вдалося. Грушевському довелося обмежитися відкриттям дослідної кафедри історії України, яку він і очолив, щоправда при кафедрі функціонувала секція методології та соціології.

Роль соціологічного інституту по-суті почала виконувати Асоціація культурно-історичного досвіду, відкрита у 1925 р, яку становили три структури — культурно-історична комісія, комісія історичної писемності та кабінет примітивної культури, що діяли на базі ВУАН. Основні соціологічні питання, що досліджувались Асоціацією, стосувалися насамперед генетичної соціології а також дослідження українського фольклору.

Також одночасно з Асоціацією проводили соціологічні дослідження Український демографічний інститут (вивчав біосоціальні процеси), харківський Український науково-дослідний інститут педагогіки (досліджував проблеми генетичної соціології), Психоневрологічний інститут (проводив наукові пошуки у галузі соціопсихології).

У цей же час відбувається процес становлення соціальної інженерії — одного із видів прикладної соціології, мета якої — вплив на поведінку людей з метою розв'язання певних соціальних проблем. Прикладна соціологія розвивалась передусім у межах Всеукраїнського інституту праці (Харків), який очолював Ф. Дунаєвський. Цей інститут вів активну наукову роботу, його дослідники розробили і з успіхом використовували тексти профвідбору та профорієнтації.

Про розвиток соціології в Україні свідчить також різке збільшення різних соціологічних асоціацій та служб, центрів соціологічних досліджень, серед яких найбільш відомими є Інститут соціології, Центр досліджень О. Разумкова, центр "Соціс", "Демократичні ініціативи" КМІС та багато інших.

Проте і на сьогоднішній день соціологія в Україні перебуває тільки на початковому етапі свого розвитку, іде лише створення науково-теоретичної бази та становлення національних соціологічних традицій. Українська соціологія ще не вирішила низку проблем, серед яких можна визначити нестачу кваліфікованих кадрів, відсутність стабільних зв'язків з провідними західними ученими та асоціаціями, недостатнє фінансування з боку держави.

Про розвиток соціології в Україні свідчить також різке збільшення різних соціологічних асоціацій та служб, центрів соціологічних досліджень, серед яких найбільш відомими є Інститут соціології, Центр досліджень О. Разумкова, центр "Соціс", "Демократичні ініціативи" КМІС та багато інших.

Проте і на сьогоднішній день соціологія в Україні перебуває тільки на початковому етапі свого розвитку, іде лише створення науково-теоретичної бази та становлення національних соціологічних традицій. Українська соціологія ще не вирішила низку проблем, серед яких можна визначити нестачу кваліфікованих кадрів, відсутність стабільних зв'язків з провідними західними ученими та асоціаціями, недостатнє фінансування з боку держави.

7. Визначте основні школи і напрямки сучасної соціології . Порівняйте школи структурно-функціонального аналізу, теорію соціального конфлікту та психоаналітичну теорію як основні напрямки розвитку зарубіжної соціології.

Соціологічна школа — це більш-менш велика й визнана група соціологів, що досліджує суспільство на основі вироблених нею дослідницьких традицій у відповідних інституціональних рамках.  Наряду з соціологічними школами виділяють і напрямки в соціології, що поєднують тих соціологів, які розробляють певну ідентичну проблематику й/або мають спільні світоглядні позиції.

Найважливішими напрямками сучасної соціології є академічна соціологія, антропологічний напрямок, біхевіоризм, історична соціологія, соціобіологія та ін.

Академічна соціологія — напрямок у західній соціології, представники якого головну увагу зосереджують на дослідженні фундаментальних проблем соціального розвитку. До неї відносять структурний функціоналізм, неоеволюціонізм, теорію соціальної дії, концепцію соціального обміну/символічний інтеракціонізм, етнометодологію та ін. Її вихідні позиції сформульовані основоположниками західної соціології Е. Дюркгеймом, М. Вебером та ін. Виникла академічна соціологія як напрямок у США в ЗО—40-ві роки XX ст. в університетському середовищі. Її представники прагнуть відкриття й формулювання незалежних від часу й місця закономірностей поведінки людини й соціальної організації (універсальних закономірностей). Ними сформульовані основні принципи академічної соціології: 1) незмінність психологічної природи людини; 2) розуміння соціологіїяк незалежної від політичних пристрастей і класових оцінок науки; 3) соціологія — інструмент освіти різних соціальних груп і верств суспільства.

Антропологічний напрямок у СОЦІОЛОГІЇ — його суть полягає у філолофсько-антропологічному погляді на споконвічну біологічну «недостатність» людини в порівнянні з тваринами. Вона компенсується засобами культури.

Біхевіоризм — напрямок у позитивістській соціології. В основі його лежить розуміння поведінки людини й тварин як сукупності спостережуваних рухових і зведених до них вербальних відповідей (реакцій) на вплив зовнішнього середовища (стимули). Досяг розквіту в 20-ті роки XX ст. Характеризується прикладною орієнтацією. Спроби самовідновлення у зв’язку з усвідомленими недоліками біхевіоризму (ігнорування соціальної природи психіки, ототожнення життя тварин і соціального буття людини та ін.) привели до виникнення необіхевіоризму. У біхевіористичну схему (стимул-реакція) було уведено опосередковану ланку — проміжні змінні психологічного плану, однак основні положення класичного біхевіоризму були збережені.

Школи в соціології виділяють або за приналежністю до якого-небудь університету (Чиказька школа. Франкфуртська школа та ін.), або до країни (американська, французька, російська та ін.), або до певного наукового напрямку (органічна школа, географічна школа тощо).

Конфлі́кт соціа́льний — спроба досягнення винагороди шляхом підпорядкування, нав'язування своєї волі, видалення або навіть знищення супротивника, прагнучи досягти тієї ж винагороди. Від конкуренції конфлікт відрізняється чіткою спрямованістю, наявністю інцидентів, жорстким веденням боротьби.

8. Розкрийте поняття «суспільство», визначте його сутність, структуру, типи. Проаналізуйте основні риси суспільства. Порівняйте поняття «суспільство», «країна» та «держава», «нація», «народ».

Суспільство — це організована сукупність людей, об'єднаних характерними для них відносинами на певному етапі історичного розвитку. Суспільство — також соціальна самодостатня система, заснована на взаємовідносинах людей в процесі реалізації особистих потреб. Відносини людей у межах суспільства називають соціальними.

У соціології суспільства поділяються на суспільства традиційні та індустріальні. Традиційне суспільство — суспільство з аграрним устроєм, з малорухливими соціальними структурами і з заснованим на традиції способом соціокультурної регуляції. У повсякденному розумінні традиційне суспільство сприймається як родово-племінне, феодальне суспільство, примітивне і відстале. Справді, традиційному суспільству притаманні вкрай низькі темпи розвитку виробництва, що могли задовольнити лише потреби на мінімальному рівні, а головне — велика інерційність, не сприйняття нових ідей, обумовлені особливостями функціонування суспільства. У традиційному суспільстві регламентуються, суворо контролюються норми, соціальні структури, соціальні інститути, звичаї, поведінка індивідів та ін.. Індустріальне (промислове) суспільство — суспільство, що безпосередньо визначається рівнем технічного, індустріального розвитку. Індустріальне суспільство — однієї з двох основних типів суспільств (поряд з капіталістичним суспільством), аналізується соціологами Заходу для порівняння природи сучасних суспільств з походженням і природою традиційних (родоплемінних, феодальних) суспільств.

Держа́ва — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду[1]; суб'єкт політики, ядро політичної системи.

Краї́на — визначена територія, що становить єдність з погляду історії, природних умов, населення (спільноти людей, що проживають на цій території), що в політико-географічному відношенні мусить мати державний суверенітет. Інколи термін вживається як синонім терміну держава.

На́ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне (багатозначне) поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи.

Народ (грецькою — ἔθνος (етнос)) — багатопланове поняття, яке може мати такі значення:

Народ — населення держави, жителі країни.

Народ — форма національної та етнічної єдності (нація, народність, іноді плем'я).

Народ — взагалі люди, переважно у великій кількості.

9. Проаналізуйте суспільство як соціальну систему. Визначте основні підходи до проблеми типізації суспільства.

Суспільство — це не будь-яка механічна сукупність людей, а таке їхнє об'єднання, у рамках якого відбувається більш-менш постійний, стійкий і досить тісний взаємовплив і взаємодія цих людей. Хоча в повсякденному житті поняття «суспільство» використовується досить широко і різнобічно — від невеликої групи людей до всього людства, проте в соціології під суспільством розуміється об'єднання людей, що характеризується:

•    спільністю території їхнього проживання, що звичайно збігається з державними кордонами і служить тим простором, у рамках якого складаються і розвиваються взаємозв'язки і взаємодії членів даного суспільства;

•      цілісністю і стійкістю;

•     самовідтворенням, самозабезпеченістю (самодостатністю), саморегульованістю, що розуміються, звичайно, не в абсолютному, а відносному змісті;

•    таким рівнем розвитку культури, що знаходить своє вираження у виробленні системи норм і цінностей, які лежать в основі соціальних зв'язків.

Соціальна система — це цілісне утворення, основним елементом якого є люди, їх зв'язки, взаємодії і відносини. Ці зв'язки, взаємодії і відносини носять стійкий характер і відтворюються в історичному процесі, переходячи з покоління в покоління. Соціальний зв'язок — це набір фактів, що обумовлюють спільну діяльність у конкретних спільностях у конкретний час для досягнення тих чи інших цілей. Соціальні зв'язки встановлюються не з примусу людей, а об'єктивно. Соціальна взаємодія — це процес, у якому люди діють і випробують вплив один на одного. Механізм соціальної взаємодії включає індивідів, що здійснюють ті чи інші дії, зміни в соціальній спільності чи суспільстві в цілому, викликані цими діями, вплив цих змін на інших індивідів, які складають соціальну спільність, і, нарешті, зворотну реакцію індивідів. Взаємодія приводить до становлення нових соціальних відносин. Соціальні відносини — це відносно стійкі і самостійні зв'язки між індивідами і соціальними групами.

Соціальне явище — це будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або навіть окрема подія чи випадок.

10.Проаналізуйте поняття соціальних цінностей і норм як основних складових культури суспільства. Сформулюйте соціальні цінності українського суспільства.

Ці́нність — будь-яке матеріальне або ідеальне явище, яке має значення для людини чи суспільства, заради якого вона діє, витрачає сили, заради якого вона живе. Вивченню людських цінностей присвячений розділ філософії аксіологія, який підрозділяється на етичну й естетичну аксіологію. Сучасні емпіричні дослідження людських цінностей охоплює теорія цінності.

Цінності — це також соціально схвалювані уявлення більшості людей про те, що таке добро, справедливість, патріотизм, любов, дружба тощо.

За результатами «Світового обстеження цінностей», що проводиться під керівництвом Рональда Інґлегарта, цінності людей зазнають поступових змін під впливом поліпшення матеріальних умов життя.

Класифікація цінностей залишається науковою проблемою. Єдиного підходу до вирішення питання немає. Вважається, що найзагальнішою основою класифікації цінностей виступають: сфери громадського життя, носії цінностей, ієрархія цінностей. Основні сфери громадського життя звичайно розрізняють три групи цінностей: матеріальні, соціально-політичні і духовні.

Матеріальні цінності — це ціннісне значення природних об'єктів і предметних цінностей, тобто засобів праці і речей — безпосереднього споживання. Природні цінності: природне благо, укладене в природних багатствах. Предметні цінності, створені людиною: споживча вартість продуктів праці (корисність взагалі), культурна спадщина минулого, що виступає у вигляді предметів багатства, сучасників і предметів релігійного поклоніння.

Соціально-політичні цінності — це ціннісне значення соціальні і політичні явища, подій, політичних актів та дій.

Соціально-політичні цінності: соціальне благо, що є в суспільно-політичних явищах, і прогресивне значення історичних подій (революцій, угод, договорів та ін.). Критеріями ціннісного значення в таких випадках виступають суспільне благо, політична воля, братерство, світ та ін.

  Духовні (суб'єктивні) цінності — це нормативна, рекомендаційно-оціночна сторона явищ суспільної свідомості, що виражається через відповідні форми, служить нормативною формою орієнтації людини в соціальній і природній реальності. Відомо, що ідеї, погляди можуть бути справжніми, істинними і помилковими, але від цього вони не перестають бути цінностями. Всі ідеї у сфері цінностей виконують яку-небудь функцію, регулюють ті чи інші відносини людей, виступаючи засобами й об'єктами їх діяльності. Особливе місце займає культура як цінність інтегрального порядку. По-перше, тому, що культура поєднує матеріальні, соціально-політичні і духовні цінності, створені працею людини для задоволення своїх потреб. По-друге, тому, що культура — це не тільки сукупність створених цінностей, але й спосіб створення і засвоєння цінностей, тобто спосіб реалізації творчого потенціалу людини у сфері матеріальної і духовної діяльності. Інакше кажучи, це не просто сума предметів і цінностей, але й процес розкриття здібностей і дарувань людини, формування в нього відповідних ціннісних орієнтацій. Культура як цінність — це все те, що сприяє розвитку людини, її гуманності, шляхетності і творчих здібностей, що сприяє зростанню її волі, збільшенню влади над природою, суспільними відносинами і самим собою.

Загальнонародні і загальнолюдські цінності — це ціннісна значимість предметів, явищ, ідей для даного суспільства або для світового співтовариства.

Існування вищих цінностей завжди зв'язано з виходом за межі приватного життя індивідуума. Вищі цінності залучають до того, що немає вище самого індивідуума, чим визначається його власне життя, з чим нерозривно зв'язана його доля. Ось чому вищі цінності, як правило, носять загальнолюдський характер. Вищі цінності — частина матеріальних, духовних і соціально-політичних цінностей, що, як правило, мають загальнонародне і загальнолюдське значення — мир, життя людства, цінності суспільного ладу, уявлення про справедливість, волю, права й обов'язки людей, дружбу, любов, довіру, родинні зв'язки, цінності діяльності (праця, творчість, творення, пізнання істини), цінності самозбереження (життя, здоров'я), цінності самоствердження і самореалізації, цінності, що характеризують вибір особистих якостей: чесність, хоробрість вірність, справедливість, доброта та ін.

Моральні цінності — явища моральної культури, за допомогою яких задовольняються суспільні й індивідуальні потреби в подоланні суперечностей між поведінкою особи й інтересами суспільства. Моральними цінностями вважається те, що задовольняє моральним запитам суб'єктів, що приносить їм моральне задоволення. Моральні цінності відображають не тільки сформоване реальне буття, але й потреби в більш досконалих формах громадського життя. Моральні цінності — своєрідне вираження ідеалів, прагнення до здійснення яких підсилює практично діючий характер моральних орієнтацій. Моральні орієнтації виступають як міра відповідності людським діям, відносинам, соціальним і моральним вимогам реальних можливостей досягнутого етапу суспільного прогресу

Естетичні цінності — предмети і явища природи, доступні людському пізнанню; сама людина (її вигляд, дії, вчинки, поведінка); речі, створювані людьми й створена друга природа, продукти духовної діяльності; твори мистецтва.

Пізнавальні гносеологічні цінності — це ціннісне значення процесу і результатів пізнавальної діяльності людини, насамперед, знань, в усьому їх різноманітті.

Становище людини — вища цінність, як правило, застосовується гуманістами як аксіома. І це дійсно аксіома в тому змісті, що людство вистраждало ідею вищої цінності, прийшло до неї через гіркий досвід багатьох поколінь. Цінність людини та її життя може розглядатися як індивідуальний синтез всіх інших цінностей, що функціонують у суспільстві. Цінність життя є сукупність елементів особистісних орієнтацій.

11. Розкрийте поняття соціального процесу. Визначте основні види соціальних процесів, параметри і критерії виміру соціальних процесів.

Соціальний процес — послідовна зміна станів суспільства або його окремих систем.

Соціальний процес являє собою довгу серію взаємодій між людиною і суспільним середовищем. Він передбачає насамперед відносно однорідну серію явищ, що у своєму динамічному взаємовпливові дозволяють отримати нове знання. Серія соціальних явищ може бути зрозуміла як процес, якщо:

зберігає ідентичність у часі, яка дозволяє вирізнити її з інших серій

явища, що передують, зумовлюють бодай частково явища, які йдуть за ними

стан речей, що утворюють соціальний процесс, обов'язково не є однорідним.

Соціальний процес здійснюється під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників, має стійкий порядок взаємодії своїх компонентів, тривалість у часі і спрямованість до певного стану об'єкта. Сам соціальний процес — це розгортання потенціалу особистості, утвердження в системі суспільних відносин ролі й статусу соціальних груп, класів, етнічних та інших соціальних спільнот, способу життя людей. Кожен соціальний процес охоплює кілька стадій, які відрізняються за змістом, механізмами, способами зв´язку його елементів. Характеризуючи соціальні процеси, необхідно враховувати такі ознаки, як стадійність, фазність, етапність, різноступеневість їх організації, перебігу і розвитку.

За напрямом руху розрізняють спрямовані та неспрямовані соціальні процеси.

Спрямовані передбачають певну мету або тенденцію у своєму русі. Вони певною мірою є передбачуваними або явними.

Непередбачувані неспрямовані процеси носять випадковий характер.

За можливістю обернення виділяють такі типи процесів:

Зворотні процеси — це процеси, які приводять систему до певного роду змін (навіть радикальним), але потім відбувається повернення до попереднього стану.

Незворотні процеси — відображають той факт, що зміни, які відбулися, не можна повернути назад.

Соціальні конфлікти — руйнування чи перетворення існуючого соціального порядку внаслідок війни, тероризму у міжнародному чи локальному масштабах.

12. Визначте критерії класифікації соціальних процесів. Проаналізуйте пристосування, співробітництво, суперництво, конфлікт та міграція як основні види соціальних процесів.

За критерієм виконуваної ролі у соціальній системі

За роллю, яку вони виконують у соціальній системі, соціальні процеси визначаються як:

зародження, формування соціальної системи (процеси організації та самоорганізації);

стабілізації соціальної системи (процес згуртування);

функціонування соціальної системи (комунікативні або регулятивні);

адаптації соціальної системи до зовнішніх умов, що змінюються (процеси інформатизації і комп'ютеризації);

еволюції соціальної системи процеси модернізації або революції);

розпаду соціальної системи (наприклад, процес «антиселекції»);

перехідні процеси (формування плюралістичної системи власності, децентралізація управління суспільними процесами тощо).

Відносно системи, в якій відбуваються

Щодо системи, в якій відбуваються процеси, їх розподілено на:

внутрішньоособистісні (процес самоосвіти, самовиховання);

процеси, які відбуваються у стосунках між двома індивідами;

процеси, які відбуваються у стосунках між індивідом і групою;

процеси, які змінюють організацію і внутрішню структуру спільноти;

процеси, які змінюють відносини між двома групами (спільнотами);

процеси, які змінюють структуру й організацію глобального суспільства;

процеси, що відбуваються всередині людства або глобального суспільства (процеси демілітаризації або міждержавної інтеграції).

Рівні соціальних процесів відповідають рівням соціальних змін, яких налічується чотири: глобальний рівень, рівень великих соціальних груп, рівень інститутів і організацій, рівень міжособистісних відносин.

Пристосування — прийняття індивідом чи групою культурних норм, цінностей та еталонів нового середовища, якщо норми й цінності, засвоєні в старому середовищі, не приводять до задоволення потреб, не створюють прийнятної поведінки.

Співробітництво — соціальний процес, який полягає в узгодженій діяльності індивідів, груп у досягненні загальної мети, незалежно від її характеру.

Сутність співробітництва — взаємна користь. Співробітництво можливе на основі взаємного пристосування, що передбачає і відмову від деяких власних цінностей.

Суперництво — соціальний процес, який полягає у зіткненні протилежних інтересів індивідів, груп або прагнення до задоволення однакових інтересів за допомогою тих самих засобів, якими інші групи чи індивіди хочуть реалізувати власні інтереси.

Конфлікт—соціальний процес, у якому індивід або група прагнуть досягнення власних цілей (задоволення потреб, реалізації інтересів) шляхом усунення, знищення чи підпорядкування собі іншого індивіда або групи з близькими чи ідентичними цілями.

Конфлікт також може виникнути між групами, які мають різні цілі, але для їх досягнення намагаються скористатись одними й тими ж засобами. В конфлікті завжди є усвідомлення противника, чітко окреслена ситуація.

Міграція — процес зміни постійного місця проживання індивідів чи соціальних груп, їх переміщення в інший регіон чи іншу країну, а також переселення з села в місто або навпаки.

Виділяють міграцію міжнародну і внутрішню, пов'язану з переїздами в межах багатьох чи однієї країни.

Негативні наслідки мають як штучне стримування міграції, так і надмірне її стимулювання

13. Визначте поняття «соціальна стратифікація суспільства».Розкрийте складові стратифікації  (еліта, середній клас, нижчий клас) та проаналізуйте їх.

Соціальна стратифікація- (або розшарування) це існуюча в  суспільстві, нерівність, що виявляється в неоднаковому доступі до основних соц. Благ і ресурсів. Виникає стратифікація у зв»язку суспільного розподілу результатів праці..

У соціології цей термін був використаний П. Сорокіним на озна¬чення диференціації певної сукупності людей (населення) на класи в ієрархічному ранзі. Стратифікація – це визнання існування в суспі¬льстві вищих та нижчих прошарків – страт.

Страти – це великі сукупності людей, які різняться за своїм становищем у соціальній ієрархії суспільства. Основою утворення страт є природна й соціальна нерівність. Природну нерівність зумовлено різними фізіологічними та психологічними властивостями, що їх різні люди мають від природи, з народження (етнічна належність, статево-вікові особливості, родинні зв'язки, фізичні та психологічні особливості тощо). соціальна нерівність, зв'язана з відмінностями, що зумовлені соціальними чинниками: поділом праці (розумова й фізична), укладом життя (міське й сільське населення), соціальною роллю (інженер, політичний діяч, батько) тощо. Соціологи виділяють три, чотири, шість і більш основних і додаткових шарів у сучасних суспільствах. Зупинимося на варіанті з чотирьох основних страт. Він припускає поділ суспільства на вищий, середній, робітничий і нижчий класи. Розглянемо кожний з них докладніше.

Вищий клас представляє соціальна еліта — відносно невеликий шар багатих людей, що виконують головним чином функції керування економічним, політичним і культурним життям суспільства. Особлива позиція і визначена привілейованість більшої частини представників цього класу об'єктивно обумовлені. І справді, між людьми завжди неминучі розходження: по фізичним і інтелектуальним даним, по життєвій енергії, працьовитості, активності й іншим якостям.

Здібності і схильність до керування має лише мала, найбільш продуктивна й ініціативна частина суспільства – люди зовсім особливого складу, звичайно з видатними психологічними, інтелектуальними й організаторськими якостями, з гарною освітою і вихованням. Вони і займають елітарні позиції в суспільстві. Подібно, суспільству, соціальні еліти поділяють на відкриті і закриті[4,с.83].

Середній клас займає в сучасних суспільствах воістину особливе положення. По-перше, він там має значну і усе більш зростаючу питому вагу (у діапазоні 60-80%). А по-друге, він служить своєрідним стрижнем, опорою порядку і стабільності в суспільстві

Суспільство є не просто диференційованим на окремі групи, во¬но ще є ієрархізованим. У ньому одні групи мають більше прав, привілеїв і переваг як порівняти з іншими. Така соціальна нерівність привносить у життя людей багато несправедливості.

14. Визначте головні критерії стратифікації. Складіть стратифікаційний профіль 3-4 професій на власний вибір та проаналізуйте його.

Всі вчені по-різному визначають чинників і критеріїв ієрархії стратифікації, їхні погляди не збігаються. Існує багато шкіл і парадигм, які по-різному їх тлумачать

Так марксизм, першопричиною нерівності вважає економічний чинник – відносини власності, первинний розподіл матеріальних благ.

Функціоналізм пояснює нерівність, виходячи із диференціації соціальних функцій, що виконуються різними прошарками, класами, спільнотами.  критерії стратифікації визначив П.Сорокін. Він зазна¬чав, що в суспільстві наявні три основні форми стратифікації: еко-номічна, професійна, політична. Пізніше соціологи збільшили кіль¬кість критеріїв ( рівень освіти).

Основні критерії стратифікації: прибуток, рівень освіти, доступ до влади, престиж професії тощо. Дохід – кількість грошових надходжень сім’ї чи індивіда (зарплата, пенсії, допомога, гонорари тощо) за певний час.  Влада проявляється у можливості нав’язувати свою волю ін. Влада інституалізована, її захищає з-н, можновладці мають привілеї і доступ до соц. благ. Престижність професії – повага, з якою громадська думка ставиться до тієї чи іншої професії, виду занять.

Виходячи з названих критеріїв, у сусп. виділяють вищу, середні та нижчі страти, які в свою чергу поділяються на вищу та нижчу.

Дохід - кількість грошових надходжень індивіда або сім'ї за певний період часу (місяць, рік). Доходом називають суму грошей, отриману у вигляді зарплати, пенсій, допомог, аліментів, гонорарів, відрахувань від прибутку. Дохід вимірюється в гривнях або доларах, які одержує окремий індивід (індивідуальний дохід) або сім'я (сімейний дохід). Доходи найчастіше витрачаються на підтримку життя, але якщо вони дуже високі, то накопичуються і перетворюються на багатство.

Багатство - накопичені доходи, тобто кількість готівки або уречевлених грошей. У другому випадку вони називаються рухомим (автомобіль, яхта, цінні папери тощо) і нерухомим (будинок, твори мистецтва, скарби) майном. Зазвичай багатство передається у спадщину, яку можуть отримувати як працюючі, так і непрацюючі спадкоємці, а дохід - тільки працюючі. Крім них, дохід є у пенсіонерів і безробітних, але його немає в жебраків. Багаті можуть працювати і не працювати. У тому і в іншому випадку вони є власниками, оскільки мають багатством. Головне надбання вищого класу - не дохід, а накопичене майно. Частка зарплати невелика. У середнього і нижчого класів головним джерелом існування є дохід, тому що в першому випадку, якщо і є багатство, то воно незначне, а в другому його немає зовсім. Багатство дозволяє не працювати, а його відсутність змушує працювати заради зарплати.

Багатства і доходи розподіляються нерівномірно і означають економічну нерівність. Соціологи інтерпретують його як показник того, що різні групи населення мають нерівні життєві шанси. Вони купують різну кількість і різної якості продукти харчування, одяг, житло і т.д. Люди, що мають більше грошей, краще харчуються, живуть в більш комфортних будинках, воліють особистий автомобіль громадському транспорту, можуть дозволити собі дорогий відпочинок і т.д. Але крім явних економічних переваг заможні верстви мають приховані привілеї. У бідних коротше життя (навіть якщо вони користуються всіма благами медицини), менш освічені діти (навіть якщо вони ходять у ті ж самі громадські школи) і т.д.

Освіта вимірюється кількістю років навчання у державній або приватній школі або вузі. Скажімо, у початковій школі - 4 роки, неповної середньої - 9 років, повної середньої - 11, коледжі - 4 роки, університеті - 5 років, аспірантурі - 3 роки, докторантурі - 3 роки. Таким чином, професор університету має за спиною більше 20 років формальної освіти, а продавець з в'єтнамського ринку може не мати і одинадцяти.

Влада вимірюється кількістю людей, на яких поширюється прийняте вами рішення (влада - можливість нав'язувати свою волю або рішення іншим людям незалежно від їх бажання). Рішення Президента Росії поширюються на 148 мільйонів чоловік (чи виконуються вони - інше питання, хоча і він стосується питання влади), а рішення приватного підприємця з в'єтнамського ринку - на 2-5 осіб.

Три шкали стратифікації - дохід освіта і влада - мають цілком об'єктивні одиниці виміру: рублі або долари, роки, люди. Престиж стоїть поза цього ряду, оскільки він - суб'єктивний показник.

Престиж - повага, яким в громадській думці користуються та чи інша професія, посада, рід заняття.

Професія викладача вузу престижніше професії продавця. Всі професії, заняття і посади, що існують в даному суспільстві, можна розташувати графічно зверху вниз на сходах професійного престижу. Як правило, професійний престиж визначається нами інтуїтивно, приблизно. Але в деяких країнах, наприклад у США, соціологи вимірюють його спеціальними методами. Вони вивчають громадську думку, порівнюють різні професії, аналізують статистику і в результаті отримують точну шкалу престижу.

На жаль, в нашій країні періодичних репрезентативних опитувань населення про професійний престиж ніколи не проводилося.

Таким чином, стратифікаційний профіль - це графічне вираження положення індивідуальних статусів на чотирьох шкалах стратифікації.

Від стратифікаційного профілю необхідно відрізняти інше поняття - профіль стратифікації, його називають також профілем економічної нерівності.

Профіль стратифікації - це графічне вираження процентних часток вищого, середнього і нижчого класів у складі населення регіону чи країни.

15. Розкрийте поняття «сукупний соціально – економічний статус» та «соціальна мобільність», визначте їх взаємозалежність.

Сукупний соціально-економічний статус показує становище людини в суспільстві. Він визначається чотирма складовими: владою; престижем у суспільстві; розміром доходу; рівнем освіти.

Цей показник (статус) важливий для соціології, тому що найбільш точно показує місце людини в суспільстві.

Влада приваблива для більшості людей з причин особливих привілеїв, якими користуються володіють нею. Людей, наділених владою, зазвичай відносять до еліти суспільства. Вони мають доступ до багатьох благ і багатства. У них є серйозна переваг в порівнянні з іншими людьми: вони можуть захищати свої інтереси, використовуючи наявні в їх руках важелі влади. Робити вони це можуть різними способами, включаючи прийняття спеціальних законів. Влада робить вирішальний вплив на внутрішню і зовнішню політику держави. Більше ніхто такими повноваженнями не володіє.

Престиж залежить від професії людини. Професії розташовуються по ієрархічній драбині відповідно до їх престижністю. Іноді престиж однієї професії в порівнянні з іншого визначити легко, а іноді практично неможливо. Престиж професій міняється з часом. Американські вчені щорічно проводять дослідження, що стосуються престижу тієї або іншої професії, і показують зміни їх положення на ієрархічній драбині.

Дохід - сума грошей, отримана за певний час.

Якщо дохід великий, то людина починає накопичувати частина його, з чого потім утворюється багатство. Багатство виражається у власності - це рухоме і нерухоме майно. Часто багатство накопичується протягом багатьох поколінь, і такі люди можуть не працювати, а жити на відсотки від використання своєї власності.

Рівень освіти теж впливає на становище в суспільстві. Той, хто здобуває вищу освіту у престижній сфері, високо цінується в суспільстві.

Всі чотири чинники існують не окремо, а взаємопов`язано. Людина, що володіє владою, зазвичай володіє і високими доходами, і відповідною освітою, і престижем. Всі ці фактори в сукупності визначають становище людини в суспільстві.

Зміна індивідом чи соціальною групою соціальної позиції, місця в соціальній структурі називається соціальною мобільністю. Цей термін був запроваджений П.Сорокіним на позначення явища пересування індивіда в соціальному просторі.

Горизонтальна мобільність означає пересування людей на тому самому соціальному рівні, зміна статусу на інший, еквівалентний попередньому.

Вертикальна мобільність означає зміну статусу на вищий або навпаки, тобто рух угору-донизу в системі соціальних позицій.

 Мобільність поколінь – це зміна соціального становища дітей як порі¬вняти з батьками.

Низька мобільність свідчить про велику соціальну нерівність членів суспільства. Інтенсивність мобільності залежить від кіль-кості статусів, що існують у суспільстві, і від умов, що дають змо¬гу людям пересуватися, а точніше, від міри свободи такого пе¬ресування.

16. Порівняйте суспільство закритого та відкритого типу, визначте критерії соціальної мобільності індивіда.

Суспільство — група людей, формально не організована, але яка має спільні інтереси і цінності. Поняття відкритого і закритого суспільства були введені Карлом Поппером .

Закрите суспільство — за Поппером — це суспільство, з обмеженою мобільністю, нездатністю до інновацій, традиціоналізмом.

Відкрите суспільство — за Поппером — тип суспільства з високою мобільністю, здатністю до інновацій, критицизмом, індивідуалізмом.

Закрите суспільство схильне до спеціалізації, а відкрите — до творчості

У відкритому суспільстві кожен учасник відповідальний за своє життя і дбає переважно про себе, при цьому в суспільстві поважається право на приватну власність і особисту гідність. У закритому суспільстві «святий обов'язок» — піклуватися про інших, а приватна власність — справа сумнівна або навіть злочинна, негідна.

Соціальна мобільність — перехід індивіда, від однієї соціальної позиції до іншої. Поняття було введено П. Сорокіним у 1927 р.

Існують два основних види соціальної мобільності — міжгенераційна і внутрішньогенераційна, і два основних типи — вертикальна і горизонтальна.

Під вертикальною мобільністю розуміють ті відносини, що виникають при переміщенні індивіда або соціального об'єкта з одного соціального прошарку в інший.

Горизонтальна мобільність передбачає перехід індивіда з однієї соціальної групи в іншу, яка розміщена на тому ж рівні.

Внутрішньогенераційна мобільність (інтрагенераційна) — це висхідна чи спадна мобільність окремої людини протягом її життя. Інколи цей вид соціальної мобільності ще називають кар'єрою, котру визначають як зміну соціального статусу індивіда протягом власного життя.

Міжгенераційна мобільність (інтергенераційна) — це рух індивіда соціальною драбиною між різними поколіннями. Вивчаючи цей тип мобільності, можна з'ясувати, як змінилися соціальні позиції поколінь дітей порівняно з поколіннями батьків. Масштаб міжгенераційної мобільності свідчить про те, наскільки в тому чи іншому суспільстві нерівність переходить від одного покоління до іншого. Якщо міжгенераційна мобільність невелика, то це свідчить про укоріненість нерівності в даному суспільстві.

17. Проаналізуйте основні історичні типи стратифікації. Розкрийте сутність стратифікації змішаного типу.

Незважаючи на соціокультурні особливості кожної країни, можна виділити чотири історичні форми стратифікації:

•  рабство – форма соціальних відносин, за якої одна людина має власність, а нижча верства позбавлена всіх прав;

• касти - суворий розподіл суспільства, в якому між різними верствами існують бар’єри, котрі неможливо подолати (неможливість перейти з однієї касти в іншу, при­належність до якої визначено з народження, неможливість одружитися з представником іншої касти);

• стани — групи людей, нерівність між якими визначалася звичаями та юридичними нормами. Належність до станів передавалась у спадок, але не виключала можливості пере­ходу з одного стану до іншого;

• класи - організація соціальної нерівності, за якої відсутні чіткі межі між різними групами. Перші три типи характерні для закритого суспільства, де існує суворо закріплена система стратифікації та перехід із однієї страти в іншу майже неможливий. Останній тип характеризує відкрите суспільство, де відбуваються вільні переходи з однієї верстви до іншої.

18. Розкрийте соціальну структуру суспільства як важливу ланку суспільного життя. Визначте основні елементи соціальної структури суспільства.

соціальна структура — частина соціальної системи су-спільства. Вона об’єднує два компоненти — соціальний склад і соціальні зв’язки. Соціальний склад — сукупність елементів, що утворюють соціальну структуру, а соціальні зв’язки — сукупність зв’язків соціальних прошарків, класів тощо. Зрозуміло, що по-няття «соціальна структура» включає сукупність різних типів соціальних спільнот усередині суспільства та соціальні зв’язки всіх соціальних спільнот, що відрізняються за широтою поширення їх дії, за їх значенням і характеристикою соціальної структури на певному етапі суспільного розвитку.

Виходячи з цього, соціальна структура — сталий зв’язок еле-ментів у соціальній системі суспільства, означає суб’єктивний поділ суспільства на окремі соціальні спільноти, класи, прошар-ки, групи, об’єднані на основі одного чи декількох ознак, які на-дають їм неповторної своєрідності й відмінності за соціальним положенням, за місцем і роллю в системі конкретно-історичних суспільних відносин.

Аналіз соціальної структури сучасного суспільства дає мож-ливість виділити основні її елементи, що складаються з певних об’єднань людей. До таких елементів зазвичай відносять соціаль-ні групи або близькі за значенням соціальні спільноти.

Соціальні групи (перше визначення цього поняття знаходимо в роботі Т. Гоббса «Левіафан») — це соціальні утворення, що іс-нують реально, в котрих люди зібрані разом, об’єднані якоюсь спільною ознакою, різновидом спільної діяльності або потрапили в якісь ідентичні умови, обставини та певною мірою усвідомлю-ють свою приналежність до цього утворення (хоча міра і ступінь такого усвідомлення може бути різною). За визначенням Р. Мер-тона, соціальна група — це сукупність людей, які усвідомлюють свою приналежність до спільної групи і вважаються членами цієї групи з точки зору інших. Соціальні групи поділяють на малі, се-редні й великі.

Малі соціальні групи — це малочисельні соціальні групи, чле-ни яких об’єднані спільною діяльністю й перебувають у безпосе-редньому спілкуванні один з одним, що виступає основою їх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм по-ведінки. Малі групи бувають формальні й неформальні. Перші складаються відповідно до наперед установлених та офіційно за-фіксованих цілей, статутів, інструкцій чи положень. Інші форму-ються на основі особистих симпатій чи антипатій, любові, друж-би, товариськості тощо.

Середні соціальні групи є більш чисельними об’єднаннями людей. Вони мають різні підгрунтя формування — від стихійної до виробничої — для досягнення певної мети, вирішення тих чи інших соціальних завдань. За умови сталого спілкування та кон-солідації їх називають ще колективами.

Великі соціальні групи — це багаточисельні об’єднання людей. Між їх членами немає безпосередніх контактів, їх об’єднують лише фундаментальні інтереси, що формуються на основі усві-домлення людьми об’єктивних обставин свого життя.

Соціальна спільнота виступає основою соціальної структури. Серед структурофіксуючих компонентів соціальна спільнота лю-дей займає місце «посередника» між особистістю та суспільст-вом. Вона постає як внутрішня єдність певного кола індивідів, що спочатку сформувалася природно-історичним шляхом у надрах самого суспільства та здійснювала потім на нього зворотній, ча-сом вирішальний вплив.

Украй рідко, під впливом потужних суб’єктивних чинників спільнота формується внаслідок цілеспрямованого радикального перетворення всього суспільства й не менш радикального пере-орієнтування індивіда. Вона мусить бути дуже стійкою завдяки як внутрішнім, так і зовнішнім співвіднесенням зв’язків (соціаль-но-економічним, фаховим, демографічним, національним тощо), постійно відтворюваним приблизно в тих же самих якості та кі-лькості на певному етапі суспільного розвитку.

Кількісний та якісний склад самої спільноти детермінований, з одного боку, особливостями історичної структуризації й тепері-шнім рівнем розвитку даного суспільства в цілому, а з іншого — специфікою потреб, інтересів та ідеалів її представників. Такі по-треби, інтереси й ідеали, особливо у процесі реалізації, склада-ють основу внутрішньоспільнісної організаційної єдності, нада-ють їй неповторної своєрідності серед інших компонентів структури суспільства і програмують подальший розвиток спіль-ноти в її неоднозначній взаємодії з суспільним середовищем. Як підкреслює Малькольм Пейн, сутність співтовариства внутрі-шньо суперечлива: з одного боку, співтовариство є форма соціа-льної організації, з іншого — це такий порядок, що чинить опір спробам вплинути на нього ззовні, а тим більше підкорити офі-ційним структурам управління. Співтовариство (тобто спільнота) є одним із засобів створення соціального порядку зі складного переплетіння людських життів і прагнень людей наповнити своє існування суб’єктивним змістом.

19. Проаналізуйте поняття «соціальні зміни» та «соціальний розвиток». Сформулюйте закони розвитку суспільства та прокоментуйте їх, використовуючи приклади з історії.

Суспільство постійно перебуває у процесі змін. Соціальні зміни - це ті перетворення в організації суспільства, у зраз­ках поведінки та мислення групи й індивідів, з яких воно складається, та які відбуваються з часом.

Соціальні зміни можуть відбуватися на макрорівні та на мікрорівні.

Зміни на макрорівні передбачають перетворення в су­спільстві взагалі, його структурах та інституціях, на мікро­рівні - зміна соціальних ролей і статусів індивіда та ін.

Соціальний розвиток — процес життєдіяльності людства та його складових частин у довкіллі.

Закони суспільства, це створені людьми закони, котрі люди використовують для взаємовідносин між собою та з навколишнім світом. Зберігаються ці закони в формі емоційних приписів доречної поведінки, або, іншими словами – моральних норм, котрі в своїй сумі і складають суспільну мораль.

Саме суспільна мораль визначає повсякденну поведінку людей, саме вона є носієм справжніх законів, за котрими реально живуть і люди, і суспільство.

Закони суспільства можуть сприяти розвитку останнього, а можуть навпаки – руйнувати його. Все залежить від того, в якій мірі суспільна мораль відповідає законам природи, в тому числі відповідає природі людини, та наскільки вона раціональна по своїй суті.

В основі законів суспільства лежить невід’ємне природне право людей самим визначати норми та правила свого життя.

Дотримання законів суспільства забезпечується повсякденною діяльністю людей, оскільки вони одночасно є і носіями цих законів, і їх виконавцями. Відносно законів суспільства є доречними питання і “Як є?”, і “Як має бути?”. Бо, по-перше, вони об’єктивно існують та діють, а по-друге, їх можна змінити. Щоправда, закони суспільства дуже інерційні по своїй природі і покликані виконувати стабілізаційну функцію. З одного боку це гарно, бо досить сильно уберігає суспільство від  авантюризму, а з іншого, після штучної затримки розвитку суспільства, як це є з Україною через проведення злочинного комуністичного експерименту, інерційність стримує необхідне коригування суспільних законів до стану відповідності новим умовам життя.

Детальний опис особливостей та способів зміни законів суспільства буде описано додатково.

20. Розкрийте значення соціального прогнозування. Назвіть основні етапи розвитку  уявлень про майбутнє.

Прогнозування - процес наукового передбачення, розробка прогнозів. Розрізняють екологічне прогнозування, геологічне прогнозування, гідрометеорологічне прогнозування, економічне, соціальне та інші види.

 Соціальне прогнозування - передбачення ходу соціальної хвороби, що ґрунтується на її розпізнання, діагнозі, а також конкретне судження про стан певного соціального явища в майбутньому.

 Технології соціального прогнозування - незамінний інструментарій соціального передбачення, дослідження і вирішення соціальних проблем сучасного світу. Мета прогнозування - не просто передбачити ті чи інші явища майбутнього, а сприяти більш ефективному впливу на них у потрібному напрямі.

 Соціальне прогнозування побудоване на трьох взаємопов'язаних способах отримання інформації про майбутнє:

1) екст-раполяція в майбутнє сучасних тенденцій і закономірностей розвитку суспільства (передбачаючи, що і на певну перспективу ці тенденції будуть зберігатися без істотних змін); 2) оцінка можливого чи бажаного в майбутньому стану того чи іншого явища (насамперед експертна оцінка); 3) моделювання прогнозованих явищ (розуміючи під моделлю будь-яке умовне, спрощене для зручності дослідження схематичне уявлення про об'єкт прогнозування - сукупність показників, сценарій можливого чи бажаного розвитку подій і т.ін., аж до чітко формалізованих математичних моделей-управлінь).

 Соціальне прогнозування тісно пов'язане з інноваційною діяльністю, тому що являє собою прийоми, спрямовані на тех­нологічне забезпечення реалізації ініціатив, які викликають якісні зміни в різних сферах соціального життя, дають можливість раціонально використовувати прогностичні знання, матеріальні та інші ресурси суспільства.

Для соціального передбачення особливого значення набувають такі види соціальної інформації, як економічна, політична і правова, а також джерела інформації: громадська діяльність, різноманітні документи, книги, патенти і т.ін.

21.Проаналізуйте методи наукового прогнозування, визначивши їх недоліки та переваги.

Прогнозування є складовою наукового передбачення. Його мета полягає у визначенні перспективних, імовірних даних про можливі напрями і тенденції розвитку явища, яке цікавить дослідника.

Найпростішим методом прогнозування є екстраполяція, яка базується на інтуїтивній впевненості у тому, що напрям, тенденції розвитку будуть сталими, незмінними на період прогнозування, але необхідно враховувати, що екстраполяція настільки відображає усталеність і повторюваність явищ та процесів, наскільки її елементи містяться у змісті інших методів прогнозування.

В основі методів моделювання та аналог^ лежить як емпіричне, так і теоретичне знання. Модель — це, як правило, або якийсь фрагмент теорії, або певний, достатньо вивчений об'єкт. Відношення аналогії (подібності) між оригіналом і моделлю встановлюються за допомогою гіпотези, яка має певну ймовірність.

Модельні методи прогнозування характеризуються великим розмаїттям форм. Серед них виокремлюють два основні методи моделювання соціальних процесів:

1) модельний експеримент, що базується на аналізі досвіду розвитку обмеженої соціальної системи;

2) інформаційне (комп'ютерне) моделювання.

Історична аналогія як метод мас обмежене застосування до передбачення майбутнього.

Логічні методи прогнозування також надто різноманітні. Основними з них є визначення теоретично можливих меж розвитку соціальних систем і сценаріїв майбутнього.

Прогнозування, що ґрунтується на думках експертів, або експертна оцінка перспектив реального історичного розвитку, передбачає використання кількох груп методів. До них, як правило, належать:

1) індивідуальне інтуїтивне прогнозування;

2) консенсус (група експертів виробляє загальну позицію з конкретного питання про майбутнє);

3) "мозкова атака", або брейнстормінг (використовується і як засіб вирішення проблем, і як метод прогнозування, особливо коли необхідно розглянути всі можливі ситуації у майбутньому);

4) метод Дельфи, що грунтується на послідовному опитуванні експертів, під час якого кожного з них знайомлять з думками інших експертів. У результаті проведення циклу опитувань визначається переважна думка.

Остання група методів широко використовується у прогнозуванні, їм приділяють велику увагу дослідники.

Виокремлюють також типи соціальних прогнозів: пошукові, нормативні, аналітичні та застережні. Якщо, наприклад, пошуковий дослідницький прогноз спирається на об'єктивні можливості, то нормативний — па потреби, прагнення, ціннісні орієнтації суб'єкта.

22.Визначте основні категорії соціальної динаміки, порівняйте поняття "прогрес" та "регрес", "еволюція" та "революція".

Категорії соціальної динаміки, до розгляду яких ми переходимо в цьому розділі, вказують на те, як розвивається соціальний об'єкт, які особливості його змін, яка його еволюція, тобто вказують на якісні його перетворення. Найбільш важливими і необхідними складовими смислового каркасу, без якого неможливо змоделювати картину соціального розвитку, є категорії: "соціальний процес", "соціальна зміна ", "соціальна трансформація ", "соціальний рух ", "соціальна мобільність", "соціальний прогрес", "соціальний регрес", "соціальний розвиток" та ін. Майже у всіх сучасних теоретичних системах спостерігається взаємопорозуміння щодо основного змісту цих категорій, вказується на необхідність розглядати їх у взаємозв'язку і взаємодоповненні.

Під прогресом зазвичай розуміють тип, напрям розвитку, який характеризується переходом від нижчого до вищого, від менш вдосконаленого до більш вдосконаленого. Про прогрес можна вести мову стосовно системи в цілому, її окремих елементів, структури та інших параметрів об'єкта, що розглядається. Поняття прогресу співвідноситься з поняттям регресу.

Соціологія XIX ст. більшою мірою ґрунтувалась на уяві про існування прогресу, який асоціювався з процесом індустріалізації. Уявлялось, що технологічний розвиток повинен вести до позитивних змін в матеріальному благополуччі і проявлятися в покращенні здоров'я населення, збільшенні тривалості життя. Прогрес бачився як соціальний прояв розуму, знання і технології. Однак, світові війни, а також становлення фашизму, тоталітаризму в XX ст., призвели до втрати соціологами віри у прогресивну природу індустріального суспільства.

Нині існує не одна, а декілька концепцій суспільного прогресу, кожна з яких по-своєму тлумачить його природу.

 В сукупності критеріїв і відмінних ознак суспільного прогресу перш за все слід назвати такий його технічний показник, як вдосконалення знарядь праці і засобів виробництва, що в кінцевому рахунку визнається як прогрес техніки. Останній супроводжується збереженням традиційних способів діяльності, накладає свій відбиток на всі інші види технічного прогресу, в будівельній, військовій, сільськогосподарській техніці і т.д.

 Суспільний прогрес має  як загальний прояв (зокрема, загальний поступ людства до його загальної мети — створення всесвітньо-цивілізованої людності), так і правові моменти такого прояву, що носять або регіональний характер (коли скажімо, мова йде про конкретне суспільство деякої країни чи групи країн), або характеризують окремі сфери суспільного життя (прогрес в галузі освіти, науки).

 Соціальний прогрес віддзеркалює загальну лінію розвитку суспільства, яка не виключає можливість тимчасових і часткових історичних поворотів, зламів і зигзагів, застоїв, тупикових ситуацій і навіть відступних рухів, загибелі окремих цивілізацій і т. д. Лише старий традиційний, заяложений еволюціонізм міг подавати хід історії гладенькою, рівною, безперервно висхідною лінією розвитку.

 Поняття регресу означає протилежний прогресові процес руху від вищого до нижчого, деградацію. Він, як правило, охоплює не все суспільство, а лише окремі його сфери (економічну, технічну, культурну, моральну і т. д.). Він може бути швидким або тривалим, мінливим або обов'язковим, змінювати долю людей одного покоління, або навіть декількох поколінь. Регрес, уражаючи окремі соціальні інститути, структури, не зупиняє загальний розвиток суспільства за висхідною лінією до безперервного вдосконалення своєї організації. Так було у другому тисячолітті, так буде і в наступному третьому тисячолітті, до якого ми підійшли упритул.

Соціологія марксизму не заперечує, звичайно, роль і значення еволюційної форми розвитку суспільства, справедливо вважаючи, що немає революції без еволюції. Соціальна еволюція і соціальна революція — це дві різні, але необхідно взаємозалежні, взаємообумовлені, сполучені сторони соціального розвитку.

Еволюціоністи-реформісти у свою чергу не могли не зауважувати, ігнорувати якісні, революційні суспільні перетворення. Але вони вважали революцію побічним, випадковим, небажаним, протиприродним явищем, без якого можна обійтися, оскільки і за допомогою еволюції, реформ, на їхню думку, можна здійснювати глибокі соціальні перетворення.

Інша справа, що нерідко соціальна революція розуміється занадто вузько, тобто не як більш-менш широкий історичний період, у рамках якого порівняно прискорено відбувається якісне, сутнісне, структурне і всебічне перетворення суспільства, а як тільки політична революція і навіть як тільки момент захоплення влади, збройне повстання і т. д.

Разом з тим не можна не бачити, що співвідношення як еволюції і революції в розвитку суспільства, так і різних форм здійснення самих революцій не залишається незмінним на різних ступенях історії й у різних умовах багатьох країн. Сучасний історичний досвід усе сильніше переконує в тому, що в розвинутих країнах сучасної цивілізації багато соціальних проблем, які у більш-менш віддаленому минулому могли зважуватися і дійсно звужувалися лише на шляхах найгостріших соціальних конфліктів аж до революційних виступів, сьогодні успішно переборюються на шляхах еволюційного, реформаторського розвитку. Точно так само стає усе більш очевидним, що в сучасному справді демократичному цивільному суспільстві і правовій державі відкриваються широкі можливості сучасної модернізації громадського життя, її різних сторін, здатної шляхом більш-менш серйозних реформ запобігати і вирішувати гострі соціальні конфлікти. Інша справа в тоталітарних і авторитарних суспільствах і державах, де твердолоба і безкомпромісна, а найчастіше і грубо насильницька політика і практика влади здатні, як показує і наш і закордонний досвід, перетворити порівняно невеликий і цілком розв'язаний соціальний конфлікт у революційний вибух.

23.Визначте місце соціальних груп, спільнот та квазігруп в соціальній структурі суспільства, розкрийте їх риси.

Різноманітні види соціальних систем виникають в результаті соціальної взаємодії. Найзагальнішою, абстрактною категорією соціології, яка описує розмаїття форм об'єднання людей, є поняття «соціальна спільність» - сукупність людей, об'єднаних загальними умовами існування, які налагодили регулярне стійке взаємодію один з одним.

 Основними видами соціальних спільнот є:

 1) номінальна спільність;

 2) масова спільність (Квазігрупа);

 3) соціальна група;

 4) соціальна організація (організована група).

Номінальна спільнота - це особлива соціальна категорія. На відміну від всіх інших видів соціальних спільнот, вона не виникає природним чином як результат соціальних взаємодій і, тому, строго кажучи, спільністю називатися не може. Номінальна спільність є сукупність людей, об'єднаних спільними соціальними ознаками, взаємозв'язок між якими встановлюється дослідником з метою вирішення будь-якої наукової задачі. Дані люди можуть мати величезну кількість спільних ознак: колір очей, волосся, любов до тварин і т.п., але ніколи не вступати у взаємодію один з одним. Термін «номінальна спільність» існує як данину наукової традиції і має більш точний синонім «соціальний агрегат".

Масова спільність (Квазігрупа) - це реально існуюча сукупність людей, що випадково об'єднаних загальними умовами існування і не має стійкої мети взаємодії. Основними характерними рисами масових спільнот можна вважати:

• спонтанність виникнення;

• нестійкість, тимчасовий характер збігу інтересів;

• невизначеність складу і меж;

• об'єднання індивідів зовнішніми умовами існування;

• нездатність входити в якості елементів в інші соціальні спільності.

 Квазігрупи частіше за все існують нетривалий час, після чого або остаточно розпадаються, або під впливом ситуації перетворюються в стійкі соціальні групи. Соціологи і соціальні психологи виділяють наступні види масових спільнот: аудиторія, натовп, соціальні кола.

 1) Аудиторія. Під аудиторією розуміється соціальна спільність людей, об'єднана взаємодією з комунікатором - індивідом або групою, що володіють інформацією і доводящую її до цієї спільності. Найбільш характерною рисою аудиторії є практично односторонній взаємодія, слабкий зворотний зв'язок аудиторії з комунікатором, особливо великої аудиторії. Будь-яка аудиторія має тенденцію до поділу на окремі спільності, в яких починаються взаємне спілкування і обмін думками про отриману інформацію.

 2) Натовп. Натовп - це, як правило, безструктурної скупчення людей, пов'язаних між собою схожістю емоційного стану і спільним об'єктом уваги. Якщо натовп і має структуру, то вона дуже проста і рідко буває складніше, ніж поділ на лідерів і всіх інших. Але натовп - це щось більше, ніж проста агрегація індивідів. Фізично обмежений простір призводить до соціальної взаємодії навіть у тих випадках, коли люди в натовпі намагаються уникати міжособистісного контакту

 3) Соціальні кола. Соціальні кола - це соціальні спільності, створені з метою обміну інформацією між їх членами. Ці спільності не ставлять будь-яких спільних цілей, не вживають спільних зусиль, не мають виконавчого апарату. Основна функція соціальних кіл полягає в обміні поглядами, новинами, коментарями, аргументами. Можна сказати метафорично, що кола - це спільності дискутуючих людей.

 Соціальна група - сукупність людей, об'єднаних на основі спільної діяльності, спільних цілей і мають сформовану систему норм, цінностей, життєвих орієнтацій, стійких зразків поведінки, завдяки яким у індивідів формується почуття групової солідарності.

 Соціальна група характеризується низкою специфічних ознак:

• стійкість, тривалість існування;

• визначеність складу і меж;

• загальна система цінностей і соціальних норм;

• усвідомлення своєї приналежності до даної соціальної спільності;

• добровільний характер об'єднання індивідів (для малих соціальних груп);

• об'єднання індивідів зовнішніми умовами існування (для великих соціальних груп);

• здатністю входити в якості елементів в інші соціальні спільності.

Соціальна структура - у широкому сенсі слова - означає сукупність відносин між різними соціальними групами, спільнотами, організаціями та соціальними інститутами, що забезпечують стабільність у суспільстві.

24.Порівняйте поняття "соціальна група" та "соціальна спільнота". Визначте основні відмінності між ними.

Соціальна група - своєрідний посередник між окремою людиною і суспільством в цілому. Не тільки суспільство в цілому, а й окрема людина живе за законами соціальної групи. Багато особливості людини - здатність до абстрактного мислення, мова, мова, самодисципліна і моральність є підсумком групової діяльності. У групі народжуються норми, правила, звичаї, традиції, ритуали, церемонії, закладається основа соціального життя.

Людина потребує групі і залежить від неї: люди виживають тільки спільно. Уже в первісному суспільстві люди жили соціальними групами: мобільні спільноти первісних мисливців і збирачів чисельністю в 20-30 чоловік, які ведуть бродячий спосіб життя, пересувалися по поверхні планети в пошуках їжі.

Соціальні групи виконують важливі для кожного індивіда соціальні ролі.

1. Інструментальна роль групи: групи утворюються заради виконання певної роботи, це робочі групи, колективи. У соціальній групі виникає «синергетичний ефект» - ефект множення зусиль.

2. Експресивна роль групи: групи мають можливості задовольнити прагнення членів груп до соціального схвалення, повазі та довірі. Такі групи утворюються стихійно при порівняно невеликій дії ззовні. Це компанії друзів, спільно проводять дозвілля. Інструментальні групи часто виконують і експресивні функції, а експресивні групи в певному сенсі теж можна вважати інструментальними, оскільки вони створюються з певною метою - для отримання задоволення від людського спілкування.

3. Підтримуюча роль групи. Люди об`єднуються в групи також і для отримання матеріальної і духовної підтримки, ослаблення неприємних відчуттів.

Соціальна спільнота — сукупність людей, об'єднаних відносно стійкими соціальними зв'язками, відносинами, яка має загальні ознаки, що надають їй неповторної своєрідності.

 Здавна соціальні спільноти, такі, як рід, сім'я, плем'я тощо, забезпечували людям засоби до існування, репродукцію людини, спільну протидію силам природи, іншим племенам і т.д. Все це допомогло людству не тільки вціліти, а й закласти основи подальшого прогресу, розвитку цивілізації. Отже, соціальні спільноти виникали під впливом об'єктивної необхідності в ході історичного розвитку.

 Соціальні спільноти відзначаються великим різноманіттям видів, форм. За кількісним складом вони змінюються від союзу двох людей (діади), до таких, які налічують десятки мільйонів; за тривалістю існування — від таких, що тривають недовго (концертна аудиторія), до таких, що існують протягом багатьох століть (етноси); за щільністю зв'язків між індивідами — від різного ступеня згуртованих колективів (протестантська секта) до вельми розпливчастих, аморфних організацій (клуб любителів певного стилю в музиці). Функціонально соціальні спільноти спрямовують дії своїх членів на досягнення групової мети. Соціальні спільноти можуть виникати спонтанно чи організовано, бути формальними чи неформальними.

 У сучасному світі масові соціальні спільноти можуть серйозно впливати на життя суспільства. Згадаймо, наприклад, відомий рух панків у європейських країнах, різні акції «зелених», спрямовані на захист навколишнього середовища. Сучасні засоби комунікації створюють умови для швидкого формування масових спільнот. Тому суспільство повинно вивчати ці процеси і скеровувати їх у конструктивне русло, уникаючи можливої соціальної дестабілізації.

 Групова соціальна спільнота (соціальна група) - сукупність індивідів, яка існує реально, фіксується емпірично, характеризується відносною цілісністю, є самостійним суб'єктом історичної та соціальної дії, поведінки.

 У суспільстві існує значна кількість типів, видів груп: залежно від чисельного складу розрізняють соціальні групи малі й великі; від характеру зв'язку всередині групи, його міцності, форм здійснення — первинні і вторинні; від природи, особливостей індивідів, які входять до групи, — демографічні, етнічні, регіональні та ін.

25.Розкрийте зміст поняття "соціальна організація", сформулюйте основні риси соціальної організації.

В широкому розумінні, соціальна організація - це така форма і такий спосіб спільної діяльності людей, за яких вона виглядає чітко впорядкованою, скоординованою, налагодженою. Термін "соціальна організація" використовується у кількох значеннях:

■ як елемент соціальної структури суспільства;

■ як вид діяльності певної групи;

■ як ступінь внутрішньої впорядкованості, узгодженості функціонування елементів системи.

Отже, можна сказати, що кожна особа ніби обплутана нитками зв'язків, стосунків, взаємин, бачимо, як підтримується зв'язок, як гуртуються групи, як виконуються дії. І вся ця система діє рівно, без плутань. Така система послужила підставою для введення поняття "соціальна організація". В принципі організація являє собою вищий рівень розвитку соціальних систем (елементами яких є люди і відносини, які виникають між ними).

Соціальна організація має такі характерні риси:

■ володіє цільовою природою, оскільки створена для реалізації певних цілей. Це означає, що організація являє собою засіб і інструмент забезпечення функції об'єднання і регламентації поведінки людей заради такої мети, яка не може бути досягнута кожним поодинці;

■ це складна взаємопов'язана система соціальних позицій і ролей, котрі виконують члени організації; тут мають місце вертикальні (взаємопідпорядковані) та горизонтальні структури;

■ наявність механізмів та засобів регулювання, а також контролю за діяльністю елементів організації.

        26.Порівняйте риси формальних та неформальних організацій. Визначте місце бюрократичної системи в сучасному суспільстві.

В організації управління розрізняються поняття “формальна організація” і “неформальна організація”.

Формальна організація характеризується узаконеною системою норм, правил, принципів діяльності, стандартів поведінки членів організації.

Всі сучасні формальні організації є по своїй природі бюрократичними. В буквальному розумінні бюрократія — це правління офіційних осіб. Часто бюрократія асоціюється з неефективністю, даремністю, тяганиною.

Бюрократія являє собою особливий тип організації, особливу систему управління, засновану на підкоренні людини не іншій людині, а безособовій системі. В соціологію як особлива категорія “бюрократія” була введена Вебером, який вбачив в ній специфічну форму організації, характерну для сучасного, модерного суспільства, один з головних “локомотивів модернізації”.

Раціональна бюрократія розглядається Вебером як технічно більш досконала і ефективна, ніж всі попередні форми адміністрації (патріархальна, патерналістська), оскільки вона найбільш пе- редбачувана, точна, неупереджена і швидкодіюча, вона пронизує всі основні установи капіталістичного суспільства, починаючи від державного управління, економіки і закінчуючи освітою і церквою.

Сучасна соціологія відзначає обмеженість і неефективність бюрократії, недостатню гнучкість, зв’язану саме з її основною чеснотою — передбачуваною і стандартною дією, вона здатна забезпечити лише обмежений соціальний контроль, особливо в сучасній ситуації, відмінній швидкими соціальними змінами і нестандартними рішеннями.

У соціології активно використовується конструкт “бюрократична особистість” — синдром особистості, сформований під впливом деперсоналізованої, формалізованої, ритуалізованої, внутрішньо цільної, надзвичайно спаяної бюрократичної організації. Переваги бюрократії: можливість приймати рішення згідно загальних критеріїв; зацікавленість у підтримці високого рівня компетенції службовців; зменшення корупції завдяки повній зайнятості і фіксованому окладу.

Вади бюрократії: стримування ініціативи працівників; виключення з процесу експертизи талановитих людей; нездатність повністю ліквідувати корупцію.

Неформальні організації звичайно виникають як соціально-психологічні об’єднання, як системи соціальних зв’язків, норм і дій, що спонтанно утворюються в результаті тривалого міжособистісного і внутрішньогрупового спілкування.

По відношенню до індивіда неформальна організація виступає в якості механізму захисту його від обмежуючої дії формальної організації, як сфера задоволення різних його соціальних потреб. По кількості неформальні організації можуть співпадати з формальними, можуть включати декілька підрозділів організації, а можуть функціонувати і за її межами.

27. Визначте роль соціального контролю для збереження стабільності суспільства. Проаналізуйте значення норми, санкції та приписів як складових соціального контролю.

Соціальний контроль виступає способом саморегуляції соціальної системи, що забезпечує впорядковану взаємодію її компонентів (індивідів, груп, спільнот, відносин між ними, їхньої діяльності і т.п.) за допомогою нормативного регулювання.

Основне завдання соціального контролю — створення умов для стійкості тієї або іншої соціальної системи, збереження соціальної стабільності і в той же час для позитивних змін. Це вимагає від контролю великої гнучкості, здатності розпізнавати відхилення від соціальних норм діяльності: дисфункціональні, які шкодять суспільству, і такі, що є необхідними для його розвитку, які потрібно заохочувати. Основа контролю — це сукупність норм і цінностей, які нав’язуються індивіду або групі ззовні — з боку суспільства в особі його повноважних представників (державних службовців), які володіють примусовою силою, а також система санкцій, що вживаються з метою здійснення цих норм і цінностей.

Термін “соціальний контроль” ввів до наукового обігу французький соціолог і психолог Г. Тард для позначення засобу повернення злочинця до нормальної, тобто відповідної нормам суспільства, поведінці. Пізніше цей термін став використовуватися більш широко у зв’язку з процесами соціалізації особистості.

Соціальні приписи - це заборони чи дозволи чогось, звернуті до індивіда чи групи в будь-якій формі - усній чи письмовій, формальній чи неформальній. Приписи поширюються на все те, що так чи інакше цінує суспільство. Це може бути честь і гідність, повага до старших, символи країни (герб, прапор, гімн) і багато іншого, що згуртовує людей, суспільство, а тому й цінується.

Систему норм і приписів кожен соціальний інститут має свою соц санкцію. її дотримання забезпечує порядок діяльності кожного члена інституту, а отже, сприяє стійкості соціальної структури суспільства.

Соціальні санкції сприяють дотриманню соціальних норм. Це розгалужена система покарань за відхилення від норм і заохочень за їх виконання. Отже, за своїм спрямуванням санкції бувають позитивні й негативні, а за характером - формальні й неформальні.

Класифікація соціальних санкцій:

Формальні негативні санкції - це покарання, передбачені законами, урядовими постановами, приписами (арешт, тюремне ув'язнення, звільнення з роботи, штраф тощо).

Неформальні негативні санкції - це покарання, що здійснюються поза офіційними інстанціями (громадський осуд, бойкот тощо).

Формальні позитивні санкції - це схвалення з боку офіційних організацій (державні премії, почесні звання, ордени тощо).

Неформальні позитивні санкції - це неофіційне схвалення (компліменти, аплодисменти, повага тощо).

Кожній нормі відповідає своя санкція. Саме за допомогою санкцій норма спроможна регулювати поведінку людини. Норма без санкцій не може стати елементом соціального контролю.

28.Проаналізуйте самоконтроль та зовнішній контроль як форми соціального контролю, розкрийте їх місце і значення в сучасному суспільстві.

Поняття соціального контролю було введено Т. Тардом, основоположником соціальної психології, який розумів під ним сукупність способів, за допомогою яких злочинця призводять до нормальній поведінці. Згодом значення даного терміна істотно розширилося. Це відбулося багато в чому завдяки дослідженням американських соціологів Е. Росса та Р. Парка, які під соціальним контролем розуміли цілеспрямований вплив на індивіда з метою приведення у  відповідність людської поведінки соціальним нормам.

 Згідно Т. Парсонса, соціальний контроль являє собою процес, за допомогою якого за допомогою накладення санкцій протидія девиантному, тобто відхиляється і підтримується соціальна стабільність.

 Отже, соціальний контроль - це спосіб саморегуляції соціальної системи (суспільства в цілому, соціальної групи та інших), що забезпечує за допомогою нормативного регулювання цілеспрямований вплив людей і інших структурних елементів цієї системи, їх впорядковане взаємодію в інтересах зміцнення порядку і стабільності.

Самоконтроль - самостійне регулювання особистістю своєї поведінки, його мотивів і спонукань, складова частина системи моральних відносин суспільства, яка включає як різні форми контролю суспільства над поведінкою окремих його членів, так і особистий контроль кожного над собою. Механізм самоконтролю охоплює поступово складаються в процесі суспільної життєдіяльності особистості переконання, почуття, звички, самооцінку людиною своїх дій, спонукань, моральних якостей (однієї з форм такої самооцінки, є совість); самовиховання.

Зовнішній соціальний контроль - це сукупність соціальних механізмів, які регулюють діяльність індивіда. Зовнішній контроль може бути формальним і неформальним. Формальний контроль заснований на інструкціях, приписах, нормах і нормативних актах, а неформальний базується на реакціях оточення.

 Ця форма найбільш відома і зрозуміла, але в сучасних умовах представляється неефективною, оскільки передбачає постійне відстеження дій окремої людини або соціальної спільності, отже, потрібна ціла армія контролерів, за якими теж хтось повинен стежити. Таким чином, в масштабах суспільства вибудовується класична "піраміда контролерів", характерна для тоталітарної держави.

29.Розкрийте поняття "девіантна" та "делинквентна" поведінка. Визначте основні групи факторів ризику делинквентної поведінки.

Девіантна поведінка — поведінка, що відхиляється від прийнятих у суспільстві ціннісно-нормативних стандартів. Поняття девіації у соціологічну систему ввів французький соціолог Еміль Дюркгейм, вивчаючи такий вид девіантної поведінки, як самогубство. Проявами цього типу поведінки є правопорушення, злочини, наркоманія, проституція, алкоголізм тощо.

Порушення формальних суспільних норм називають делінквентною поведінкою.

Варто відзначити, що серед вчених не існує одностайності стосовно вживання терміна "делінквентна поведінка. 

Делінквентна поведінка — це поведінка, зумовлена наявністю систем цінностей і норм, які відхиляються від тих, які домінують у суспільстві, при цьому індивід, який сприйняв делінквентну культуру, визначає свою поведінку як правильну.

Фоктори ризику деліквентної поведінки

Психологічні:

-Академічна неуспішність

-Деморалізація у навчанні

-Емоціональна незрілість

-Порушений контроль

-Дефіцит уваги

-Самотність

-Шкідливі звички

-Соціальна некомпетентність

-Порушення комунікації

Соціальні:

-Жорстоке ставлення до дитини

-Психологічна травма

-Сімейний конфлікт

-Зловживання алкоголем

-Психотравмуючі події

-Особиста втрата

-Дезорганізація сім’ї

30.Сформулюйте поняття соціальної кризи. Визначте роль кризи в сучасному суспільстві. Назвіть альтернативні шляхи та можливі наслідки кризи.

Криза соціальна (від грец. krisis - рішення, переломний момент, вихід) - найгостріша форма вияву соціальної суперечності, пов'язана з порушенням соціальної стабільності. Суперечність є об'єктивною основою соціальної кризи, її суб'єктивною складовою, усвідомленням соціальної ситуації як критичної, відчуттям межі, безвиході, неможливості подальшого руху.

 В сучасному суспільстві у поєднанні будь-яких складових суспільного життя і в усвідомленості його цілісності велика роль належить інтелігенції. Вона виконує роль духовного і інтелектуального посередника в системі суспільних зв'язків. Але інтелігенція може справитися з цією роллю за умови, коли її усвідомлення не порушено, коли воно само засновується на відповідних посиланнях світоглядного характеру. Одна з цих особливостей сучасної духовної кризи інтелігенції є різкий поворот від атеїстичного світоусвідомлення до релігійного. І тому криза в світоглядній орієнтації інтелігенції теж є небезпекою соціального стану суспільства.

Результатом зміни світу цінностей і орієнтирів частини суспільства є бродяжництво, проституція, п'янство, алкоголізм, тютюнопаління, наркоманія, захворювання на СНІД.

Визначені соціальні небезпеки формують в людському середовищі "групи ризику". "Групи ризику" впливають на стан суспільства шляхом підвищення чисельності кримінальних злочинів, втягування в свої лави все нових представників здорової частини суспільства, впливу на стан здоров'я оточуючих їх людей, погіршують генофонд нації.

Вищезгадані негативні явища в суспільстві (бродяжництво, проституція та ін.) створюють негативне коло, причини якого, в більшості випадків, пов'язані між собою.

Насамперед слід зазначити наявність ряду моральних факторів, які розподіляють суспільство на робітників комерційних структур, сумісних підприємств та робітників державного сектору економіки. Неспіввідношення платні в обставинах низьких заробітків і нерегулярних виплат викликають незадоволення роботою у працівників державного сектору.

Загостреність обставин викликають також незадовільний стан умов праці, проживання і побуту. Вся сукупність обставин збільшує ступінь соціального напруження.

Це може стати передумовою виникнення страйку, а за розвитком відповідних негативних явищ і умов піти в своєму розвитку аж до повстання чи революції.

Такий розвиток подій завжди, навіть в ретельно організованих суспільних змінах, супроводжується виникненням стихійних угруповань, які здійснюють свої плани наживи за рахунок мародерства і вандалізму серед населення, що в своєму подальшому розвитку закінчується тяжкими наслідками актів тероризму.

Соціальні кризи виникають під час загострення суперечностей або зіткнення інтересів різних соціальних груп чи утворень: працівників і роботодавців, профспілок і підприємців, працівників різних професій, персоналу і менеджерів та ін. Соціальні кризи можуть бути продовженням і доповненням економічних та виникати самі по собі, наприклад, з приводу стилю управління, невдоволення умовами праці, ставлення до екологічних проблем, із патріотичних почуттів.

Особливе місце в групі соціальних криз займає політична криза — криза в політичному устрої суспільства, криза влади, криза реалізації інтересів різних соціальних груп, класів, в управлінні суспільством. Політичні кризи торкаються всіх сторін розвитку суспільства і, як правило, переходять в економічні.

31.Розкрийте поняття соціального конфлікту. Визначте класифікацію та функції конфліктів в сучасному суспільстві.

Соціальний конфлікт — це вища стадія розвитку протиріч у системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів суспільства, яка характеризується максимальним підсиленням протилежних тенденцій і інтересів у поведінці індивідів і соціальних спільнот і супроводжується їх конфронтацією і боротьбою.

Функції

До позитивних функцій конфліктів більшість соціологів відносить:

   • соціально-діагностичну — виникнення конфліктів свідчить про недоліки у функціонуванні соціальних організацій, поглиблення суспільних протиріч, поляризацію інтересів різних соціальних груп;

   • регулюючу — конфлікти створюють і підтримують у суспільстві соціальну рівновагу, забезпечують баланс сил у структурах влади й управляння;

   • інтегративну — участь у конфлікті сприяє консолідації людей, які захищають спільні інтереси, формуванню їх зацікавленості у співпраці, узгодженні та об'єднанні своїх зусиль;

   • інноваційну — конфлікти сприяють оновленню соціальних відносин, утвердженню нових норм та цінностей, дозволяють уникнути застою, є джерелом нововведень та прогресивних тенденцій;

   • комунікативну — пошук шляхів розв'язання конфлікту активізує соціальну взаємодію, забезпечує взаємопристосування його учасників, спільне вироблення взаємоприйнятних рішень;

   • соціально-психологічну — конфлікти сприяють зняттю психологічної напруги, викиду негативних емоцій і поступовому зниженню їх інтенсивності.

Водночас, конфлікти можуть нести і деструктивні тенденції, посилювати нестабільність соціальної системи, порушувати її нормальне функціонування. У такому випадку говорять про негативні функції конфліктів, до яких відносять:

   • дестабілізуючу — деструктивні конфлікти призводять до порушення соціальної рівноваги, громадського порядку, застосуванню насильницьких методів розв'язання існуючих проблем;

   • надлишково-витратну — конфлікти, як правило, вимагають використання додаткових матеріальних, часових, моральних, зокрема, емоційних ресурсів для вирішення проблем, навколо яких вони виникають;

   • дезорганізуючу — конфлікти уповільнюють та ускладнюють процеси прийняття рішень, відволікають від виконання поточних планових завдань, порушують ритм та ефективність діяльності. Величезне розмаїття конфліктів, що повсякчас виникають у нашому житті, надзвичайно актуалізує проблему їх класифікації, згрупування їх за певними ознаками для вибору адекватних методів управлінського впливу. Серед соціологів немає одностайності з проблеми класифікації конфліктів, проте більшість з них вважать суттєвим виділення наступних видів конфліктів:

   • за способом розв'язання — насильницькі або ненасильницькі;

   • за сферою розгортання — політичні, соціальні, економічні, організаційні, юридичні, сімейно-побудові, ідеологічні, соціокультурні тощо;

   • за напрямком впливу — вертикальні та горизонтальні, в залежності в характеру соціальних зв'язків між суб'єктами конфлікту;

   • за ступенем виявлення — відкриті та скриті;

   • за суб'єктами — внутрішньо особистісні, міжособистісні, між-групові, між малими та великими соціальними спільнотами, міжетнічні та міждержавні;

   • за наслідками — конструктивні та деструктивні;

   • за мотивацією — конфлікти з приводу розподілу владних повноважень і позицій, з приводу розподілу ресурсів, з приводу цінностей та життєвих установок;

   • за масштабами — глобальні, соціетальні, регіональні, локальні;

   • за формою — прості (бойкот, саботаж, переслідування, агресія) та складні (суспільний протест, бунт, соціальна революція, війна).

Класифікація:

♦ внутрішньоособисті конфлікти;

Внутрішньоособистий конфлікт представляє собою стан структури особистості, коли в ній одночасно присутні суперечливі та взаємновиключаючі мотиви, потреби та інтереси, ціннісні орієнтири, з якими вона в даний момент не в змозі самостійно справитися, виділити для себе пріоритет поводження. Порівняння вибору визначається балансом бажань та можливостями, необхідністю та потребою.

♦ міжособисті конфлікти;

Під міжособистими конфліктами розуміється відкрите зіткнення людей у процесі їхніх взаємовідносин чи спільної діяльності, що виявляються у вигляді протилежності цілей у якій-небудь конкретній ситуації і є несумісними.

♦ міжгрупові конфлікти, які також можна поділити на внутрішньогрупові конфлікти та конфлікти між особистістю і групою.

Міжгруповим конфліктом можна вважати протидії між групами людей, а також між окремими представниками цих груп, якщо в умовах конфліктних дій ці учасники сприймають свої дії в площині міжгрупового вибору, сприймаючи один одного як члени різних груп.

32.Визначте місце  соціологічного дослідження в системі пізнання суспільства. Розкрийте основні етапи соціологічного дослідження.

Для виявлення всіх необхідних властивостей і більш глибокого вивчення суспільства і людини і служить соціологічне дослідження.

 Соціологічне дослідження порівняно нещодавно стало одним з видів професійної діяльності. Хоча сама ідея дослідження була запозичена соціологією з природознавства, економіки та інших наук, але термін «соціологічне дослідження» утвердився в кінці 20-х років.

 Що ж таке «соціологічне дослідження»? Це - один з основних способів розвитку соціологічного знання. У ході дослідження дослідник (група, інститут) свідомо зосереджується на певних завданнях, які обумовлені, з одного боку, суспільними потребами, а з іншого - професійним прагненням фахівця отримати нове знання.

Соціологічне дослідження здійснюється тільки там і тільки тоді, де і коли в цьому виникає суспільна потреба.

 В даний час терміном «соціологічне дослідження» занадто зловживають, особливо журналісти, які не проводять соціологічних досліджень, по-перше, в силу непрофесіоналізму, а по-друге, їм потрібна інформація іншого роду. Соціологічне дослідження - складний науковий процес, який включає в себе: дослідження теоретичні, емпіричні і методологічні; фундаментальні та прикладні; описові, анамнестичні (від грец. Anamnesis - спогад), прогнозні; польові, лабораторні та клінічні; експериментальні та порівняльні; панельні і повторні ; біографічні, поколінь і когортні; вивчення соціальних структур. Крім того, виділяються дослідження, в яких вивчається особливий, окремий випадок, монографічне обстеження, масове вибіркове (статистичне) обстеження.

Соціологічне дослідження має ряд етапів свого здійснення, які різняться один від одного характером і змістом, формами і процедурами дослідницької діяльності.

 Підготовчий етап складається з уточнення теми дослідження, осмислення мети і завдань, розробки теоретичної концепції, програми дослідження, встановлення вибірки, розроблення і тиражування методичних документів для збору інформації, визначення інструментарію дослідження, формування групи дослідників, складання графіків роботи, плану, визначення засобів, строків, способів обробки соціологічних даних і т. д.

 Етап збору первинної соціологічної інформації (або польовий етап). Це зібрані в різній формі неузагальнені відомості — записи дослідника, виписки з документів, окремі відповіді опитуваних осіб і т. д.

 Етап підготовки і обробки інформації. Як правило, зібрана на польовому етапі інформація підлягає перевірці й упорядкуванню, особливо з точки зору точності, повноти і якості заповнення методичних документів, відповідності вибірки розрахованим параметрам. На цьому етапі математики — програмісти готують одержану інформацію до обробки на ЕОМ, складають програми обробки, здійснюється обробка на ЕОМ. Якщо збір інформації проходив на невеликому масиві і з використанням незначного за обсягом інструментарію, то обробка інформації здійснюється механічно.

 Аналіз інформації і підготовка підсумкових документів (або заключний етап). Методологією аналізу слугує програма дослідження, яка була складена на підготовчому етапі. В ході аналізу робляться висновки відносно сформульованих гіпотез, виявляються соціальні зв'язки, тенденції, протиріччя, нові соціальні проблеми, здійснюється підготовка наукового звіту за підсумками дослідження, формулюються висновки і рекомендації щодо розв'язання проблеми, вивченню якій й було присвячено дослідження.

33.Проаналізуйте перший (теоретичний) етап соціологічного дослідження. Визначте його значення, структуру та зміст.

34. Проаналізуйте другий (практичний) етап соціологічного дослідження. Визначте його значення, структуру та зміст

2) Польовий (основний): збирання первинної соціологічної інформації та контроль її якості.

• збирання інформації;

• підготовка зібраних даних до обробки (відбракування, кодування, узагальнення відкритих відповідей, уведення в ЕОМ);

• опрацювання одержаної інформації.

Этап збору первинної соціологічної інформації (або польовий етап). Це зібрані в різній формі неузагальнені відомості — записи дослідника, виписки з документів, окремі відповіді опитуваних осіб і т. д.

Польовий етап займає в цілому 7 днів. У тому числі польова робота інтерв'юерів (власне "польовий етап") проходить протягом 3 днів, крім дня розсилання й інструктажу, а також день одержання опитувальних документів.

Первинний контроль роботи інтерв'юерів (4-й день) здійснюється бригадирами на місцях перед відправленням анкет: проводиться внутрішня нумерація анкет; перевірка на заповнюваність, виявлення перерваних інтерв'ю; складається статистика досяжності, відмов від інтерв'ю; перевірка дотримання правил опитування під час квотного добору - за маршрутним листом. На 5-й день (при одержанні опитувальних документів із точок опитування і перед передачею анкет на введення) проводиться контроль якості роботи бригадирів і інтерв'юерів супервайзерами компанії: проводиться наскрізна нумерація анкет; здійснюється контроль наявності повного комплекту звітної документації; перевірка на заповнюваність; первинна перевірка на дотримання інтерв'юерами правил інструкції з опитування (перевірка точок опитування, назви вулиць, кількості опитаних в одному будинку тощо). Паралельно для контролю роботи інтерв'юерів керівник незалежної мережі контролерів готує 10% випадкову вибірку на основі "бланків-завдань". Крім обов'язкової десятивідсоткової випадкової вибірки контролю підлягають інтерв'ю, заповнені бланки анкет яких викликали підозри у супервайзерів. Контроль здійснюється шляхом особистого відвідування контролерами адрес, зазначених інтерв'юерами в бланках завдання. Звичайно контроль роботи інтерв'юерів проводиться протягом 5-го і 6-го днів загального польового етапу.

Основні процедури стандартного контролю передбачають установлення наступних фактів:

•          Підтвердження факту проведення опитування.

•          Дата проведення опитування.

•          Метод проведення опитування: інтерв'ю або анкетування.

•          Тривалість інтерв'ю.

•          Використання карток, їхня кількість.

•          Загальні враження респондента про опитування і про інтерв'юера.

У випадку виявлення прямих фальсифікацій (які рідко, але все ж таки бувають), прямій перевірці підлягають усі інтерв'ю даного інтерв'юера. Фальсифіковані анкети відбраковуються. Замість них проводяться інші інтерв'ю, що відповідають маршруту і квотам. У випадках встановлення інших порушень до інтерв'юерів і бригадирів застосовуються відповідні санкції.

35. 2.Проаналізуйте третій (аналітичний) етап соціологічного дослідження. Визначте його значення, структуру та зміст.

Упорядкування та обробка зібраної інформації.

• аналіз результатів математичної обробки одержаної інформації;

• розробка висновків та пропозицій (рекомендацій) за результатами соціологічного дослідження;

• складання підсумкового документа соціологічного дослідження (інформації, інформаційної або аналітичної записки, звіту та додатків до нього).

На третьому етапі (етапі реалізації) збирається необхідна інформація і заповнюються таблиці, здійснюється математична обробка отриманої інформації, складається звіт про отримані результати математичної обробки.

Реалізація мети дослідження визначає наступні задачі:

-з’ясування рівня дисципліни праці і мотиви її порушення;

-соціального протесту порушників дисципліни;

-громадської думки працівників щодо ефективності методів, використовуваних для зміцнення дисципліни тощо.

На цьому етапі — програмісти готують одержану інформацію до обробки на ЕОМ, складають програми обробки, здійснюється обробка на ЕОМ. Якщо збір інформації проходив на невеликому масиві і з використанням незначного за обсягом інструментарію, то обробка інформації здійснюється механічно.

37.Сформулюйте правила проведення та типи соціологічних досліджень. Визначте значення основних типів соціологічного дослідження.

Соціологічне дослідження — система логічно послідовних методологічних, методичних та організаційно-технічних процедур для отримання наукових знань про соціальне явище, процес.

Є багато аналізів соціологічних досліджень.

В емпіричному соціологічному дослідженні можна виділити три основні етапи:

1) підготовчий (розробка програми дослідження);

2) основний (проведення емпіричного дослідження);

3) завершальний (обробка й аналіз даних, формування висновків і рекомендацій).

Будь-яке дослідження починається з постановки будь-якої проблеми. Проблема - це завжди протиріччя між знанням (наприклад, про потреби людей в якихось результативних практичних чи теоретичних діях) і незнанням (наприклад, шляхів і засобів їх реалізації). 1 У зв'язку з цим рішення проблеми означає отримання нового знання чи теоретичної моделі, які пояснювали б явище, а також виявлення чинників, що дозволяють впливати на розвиток явища в бажаному напрямку.

 Проблема включає наступні компоненти:

1) сутність або зміст проблеми (у чому вона полягає?);

2) організаційна. і фізична локалізація (де виявлена ​​проблема?);

3) володіння проблемою (кому відомо про проблему і кого вона зачіпає?);

4) тимчасові рамки (з якого часу існує ця проблема? Спостерігалася чи вона один раз, кілька разів або виникає періодично? І т.д.).

Соціологічне дослідження завжди починається з якоїсь проблемної ситуації. Соціологу маємо переказати проблемну ситуацію у формулювання проблеми, яку він буде досліджувати. Для цього він повинен виконати спеціальну теоретичну роботу:

1) встановити реальне наявність умов, ознак даної проблеми, перш за все з'ясувати, чи є показник, кількісно або якісно характеризує дану проблему;

2) вичленувати найбільш суттєві елементи чи фактори проблеми;

3) вичленувати вже відомі елементи проблемної ситуації, які не вимагають спеціального аналізу, а тому можуть виступати як інформаційна база для розгляду невідомих елементів (наприклад, дані статистики та обліку), а також встановити достовірність обліку і статистики за цим показником;

4) виділити в проблемній ситуації основні і другорядні компоненти для того, щоб визначити основний напрям дослідження;

5) проаналізувати вже наявні рішення проблем, які аналогічні досліджуваної.

Програма є обов'язковим вихідним документом будь-якого соціологічного дослідження, незалежно від того, чи є це дослідження теоретичним або прикладним. Зазвичай вона включає в себе наступні розділи:

1) теоретичний (цілі, завдання, предмет і об'єкт дослідження, визначення понять);

2) методичний (обгрунтування вибірки, обгрунтування методів збору даних, методи обробки й аналізу даних);

3) організаційний (план дослідження, порядок дослідження підрозділів, розподіл людських і фінансових ресурсів і т.д.).

Отже, соціолог повинен:

1) визначити цілі і завдання дослідження, тобто ті загальні та приватні результати, які він має намір отримати;

2) визначити предмет і об'єкт дослідження.

Формування гіпотези - заключна частина теоретичної підготовки емпіричного соціологічного дослідження. Гіпотеза дослідження - це науково обгрунтоване припущення про структуру досліджуваного соціального явища або про характер зв'язків між його компонентами.

В сучасних умовах існує три типи соціологічних досліджень. Розвідкові дослідження проводяться в тому випадку, якщо на об'єкті є туманне уявлення і соціолог поки що неспроможний висунути будь-яких гіпотез (наприклад, керівництво підприємства бажає знати, як «поведуть себе» працівники, якщо підприємство з державного трансформується в акціонерне). Розвідкове дослідження передбачає основні стадії:

а)складаються по можливості повні бібліографії, потім вивчаються джерела та література;

б) проводяться бесіди з компетентними особами, а саме спеціалістами, які працюють над аналогічними проблемами, і практиками, які зайняті в сфері виробництва та ін.

Бесіди з спеціалістами переслідують певну мету. Треба переконатися, що складена бібліографія охоплює всі питання і сторони проблеми, що не упущено щось важливе. Бесіди з практиками також мають певну мету: пошук додаткової інформації. Допустимо, збираємося вивчати соціальні проблеми організації контролю. Перша людина, з якою маємо поговорити — представник громадського контролю. І перше питання: хто з працівників громадського контролю міг поділитися практичним досвідом організації і здійснення контролю, системи прийняття рішення, методами і способами контролю та ін.

Проведення інтерв'ю — пошук надійних документальних відомостей, даних, картотек, протоколів рішень, довідок, звітів та ін. І потім — проекти первинних гіпотез, передбачень. Бесіди вимагають деяких навиків і уміння. Треба створити атмосферу відвертої розмови. Іноді корисно зняти особисту відповідальність співрозмовника при ставленні питань. Не питати прямо: «Які фактори впливають на такий-то процес?» Ті ж питання побічно: «Дехто вважає» та ін., і потім вислухати, з'ясувати думку співрозмовника.

38. Розкрийте основні методи збору соціологічної інформації. Порівняйте можливості визначених методів: інтерв'ю, анкетування, спостереження, експеримент.

Збір соціологічної інформації — важливий та трудомісткий процес в соціологічному дослідженні. У своїй практиці соціологи використовують різноманітні методи — від найпоширенішого анкетування до складнішого експерименту.

Інтерв'ю. Достатньо розповсюдженою формою соціологічних опитувань є інтерв'ю (англ. Interview). Найхарактерніша його особливість як специфічного виду опитування полягає в тому, що інтерв'юер (той, хто опитує) і респондент (той, кого опитують) зводяться обличчям в обличчя, що інформація, яка цікавить дослідника, міститься у відповідях індивіда на задане йому в усній формі запитаннях.
Інтерв'ю — це метод одержання необхідної інформації шляхом безпосередньої цілеспрямованої бесіди інтерв'юера з респондентом. Напрям бесіди визначається тією проблемою, яка цікавить інтерв'юера і є предметом прикладного соціологічного дослідження.
Види інтерв'ю:

·         вільне інтерв'ю, коли, як правило, немає плану і завчасно сформульованих запитань.

·         глибинне інтерв'ю має за мету отримати інформацію, яка засвідчує не лише наявність того чи іншого соціального факту, явища, але й пояснює причини появи даних фактів, явищ;

·         фокусоване спрямоване інтерв'ю — вивчення громадської думки відносно конкретної події, факту, ситуації;

·         стандартизоване (формалізоване) інтерв'ю, коли формулювання запитань, їх порядок, кількість і перелік можливих альтернативних відповідей, їх кодування і форма запису передбачаються заздалегідь і суворо фіксуються в своїй одноманітності.

Анкетування. Серед розповсюджених методів опитування респондентів важливе місце займає метод анкетного опитування. Надзвичайна популярність цього методу пояснюється різноманітністю і якістю соціологічної інформації, яку можна одержати за його допомогою. Цей метод засновується на висловлюваннях окремих осіб і проводиться з метою виявлення найтонших нюансів в думках респондентів.
Анкета, як правило, починається з преамбули — звернення до респондента. В ньому вказується, хто проводить дослідження, описується мета дослідження, характер використання результатів, підкреслюється анонімний характер, спосіб заповнення анкети, а також висловлюється подяка (вона можлива і в кінці анкети) за участь в анкетуванні. Далі йде основна частина анкети, яка містить блоки запитань до опитуваних, і третя частина — паспортичка, в якій представлені відомості про опитуваних (стать, вік, освіта, місце мешкання, соціальний стан і т. д.).
За способом розповсюдження анкет опитування поділяються на:

·         роздаткові — коли анкетер особисто вручає анкету і чекає, поки вона заповнюється, і тут же одержує її — очне роздаткове опитування, або одержує заповнену анкету через декілька днів — заочне роздавальне опитування;

·         поштове — анкета висипається і одержується поштою за попередньою домовленістю або без неї;

·         пресове — анкету пропонують заповнити читачеві газети чи журналу і надіслати в редакцію;

·         інтернет — опитування — (за цим способом розповсюдження і збір анкети здійснюється через електронний зв'язок).

За типом дослідницьких завдань опитування бувають:

·         стандартизоване — націлене на одержання статистичної інформації;

·         фокусоване — збираються дані за умов конкретної ситуації;

·         глибинне — спрямоване на одержання пошукової інформації. За рівнем компетентності респондентів розрізняють:

·         масове опитування (думка неспеціалістів з тої чи іншої теми);

·         масове опитування у співробітництві з дослідником (передбачає інформаційну допомогу респонденту з боку анкетера в осмисленні ситуації, що аналізується);

·         симптоматичне опитування (достатнє знання у респондента загальної інформації без глибокого осмислення цілей і завдань дослідження);

·         експертне опитування (опитування спеціалістів з проблеми, що вивчається).

Спостреження.Спостереження як метод збирання соціологічної інформації не можна віднести до специфічних методів соціології. Остання запозичила його ще з часів перших соціологів із раніше сформованих галузей емпіричного знання і в кінцевому рахунку із природничих наук. В соціологічно-природничому симбіозі спостереження можна в першому наближенні визначити як планомірне цілеспрямоване сприйняття явищ, результати якого в тій або іншій формі фіксуються дослідником і потім перевіряються.
При цьому збирається і фіксується за допомогою технічних приладів (кінокамера, фотоапарат, магнітофон, телевізійна та інша техніка) лише та інформація, яка може бути використана для опису, а потім і пояснення проблемної ситуації, яка досліджується.
Розрізняють також відкрите спостереження, яке характеризується тим, що членам досліджуваної групи факт спостереження за ними відомий, від групи він не приховується, і спостереження інкогніто, коли члени спостережної групи не підозрюють, що за ними ведеться спостереження.
Можна також виділити спостереження:

·         нестандартизоване, у якого немає чіткого плану дій, приписуваних ззовні;

·         стандартизоване, у якого є чітко фіксовані приписи відносно предмета і процедури спостереження. Кожний вид (тип) спостереження має свої позитивні і негативні сторони.

Як основний метод збирання первинної інформації метод спостереження є досить ефективним в монографічних дослідженнях, тобто дослідженнях окремого випадку, а також в дослідженнях, які не вимагають великого обсягу вибірки.

Експеримент — це загальнонауковий метод одержання в контролюючих і управляючих умовах нового знання. В соціологію він прийшов із галузі наук про природу. Точиться низка дискусій про можливості проведення соціологічних експериментів, їх- етичність. Саме через ці причини проведення експерименту поставлене в жорсткі рамки.

39.Визначте значення методу вибірки у соціологічній практиці. Сформулюйте правила складання анкети соціологічного опитування. Визначте основні вимоги до запитань анкети.

Вибірковий метод — науково обґрунтований підхід, за результатами якого роблять висновки про об´єкт дослідження як ціле, спираючись на дані аналізу його певної частини.

  

Загальні вимоги до складання анкети:

·         наявність розгорнутої програми дослідження або як мінімум чітких уявлень про ціль, завдання та предмет дослідження. Саме програма окреслює коло питань, отримавши відповіді на які можна вирішити завдання дослідження;

·         врахування усіх особливостей досліджуваного об’єкта, тобто сукупності респондентів за їх демографічними, соціально-статусними, культурними, психологічними ознаками, а також соціального середовища і ситуацій, в яких вони перебувають. Врахування цих особливостей позначається на обсязі анкети, на ступені її складнощі, мові та самій тональності;

·         безпристрасність і неупередженість питань. Вони мають бути сформульовані так, аби явно чи приховано не підштовхувати респондента до певної відповіді;

·         максимальна простота, лаконічність і зрозумілість питань. Бажано не використовувати складних речень, заплутаних, двозначних і загальних формулювань;^[1]

·         врахування реальних можливостей проведення опитування, а саме – фінансових, матеріально-технічних та кадрових, що позначається на обсязі анкети, її поліграфічній якості, типів вибірки, кількості анкет, термінах та місцях проведення опитування

·         необхідність складання анкети в два етапи: попередній (апріорний) і кінцевий (апостеріорний).

На першому етапі запитання анкети формулюється на основі попередніх (гіпотетичних) знань та уявлень про предмет дослідження й пов’язані з його станом проблеми. Другий етап – внесення змін та додаткових запитань в анкету на підставі проведених пілотажних (зондаж них, розвідувальних) опитувань. Проведення пілотажного дослідження дозволяє: 1) включати в інформаційний простір закритих запитань нових, раніше непередбачених варіантів відповідей; 2) вилучати чи переформульовувати “непрацюючі” запитання; 3) уводити нові запитання; 4) вносити зміни в саму програму дослідження і, отже, суттєво переробляти анкету.

Вимоги до запитань:

1.      Валідність. Під валідністю розуміють міру відповідності запитання анкети показнику, що вивчається. Запитання можуть бути прямими або непрямими. Валідність запитання визначається точністю переведення показника у запитання.

Є три основні способи доведення (або спростування) валід-ності: логічний, емпіричний та статистичний.

У згаданому вище прикладі логічним обґрунтуванням інтерпретації міри довіри як віддання переваги (вибору) політичному лідеру може бути такий аргумент: чим вища міра довіри людини до політичного лідера, тим більша ймовірність того, що вона віддасть на виборах свій голос саме цьому кандидатові. Однак автор запитання може зіткнутися з контраргументом: можлива ситуація, коли, більше довіряючи одному кандидатові, виборець під час виборів керується іншими мотивами — реальністю перемоги кандидата, особливостями політичної ситуації, тиском мікро-соціального оточення тощо.

Емпіричне доведення — це перевірка обґрунтування шляхом зіставлення прогнозу, зробленого на підставі одержаної інформації, з реальними соціальними фактами (масовою поведінкою, статистичними даними тощо). Щодо розглянутого вище прикладу, то в ньому можна зіставити прогноз результатів виборів, зроблений на основі аналізу міри довіри, з реальними підсумками виборів.

Статистичне доведення — це визначення міри зв'язку між даними, одержаними за допомогою непрямого запитання, яке учасники дослідження вважають більш обґрунтованим. У нашому прикладі можна підрахувати коефіцієнт кореляції між даними, одержаними на підставі відповідей про міру довіри та міру готовності голосувати за певного кандидата на виборах.

2.      Стислість. Немає потреби наводити всі аргументи, що містяться в соціологічній літературі та спрямовані на обґрунтування принципу стислості у формулюванні запитань.

3.       Однозначність. Під вимогою однозначності мають на увазі однакове розуміння респондентами змісту запитання.

40.Визначте статистичні методи обробки соціологічної інформації, опису інформації та обчислення узагальнюючих параметрів. Сформулюйте вимоги до звіту соціологічного дослідження.

У процесі обробки даних соціологічних досліджень можна виокремити такі змістовні етапи:

1) кодування інформації;

2) введення інформації в комп'ютер;

3) перевірка введених даних та коригування помилок;

4) проведення обчислень та аналіз результатів.

Вимоги до звіту:

Підсумки соціологічного дослідження оформлюються у вигляді звіту. Він включає пояснювальну записку про рішення поставлених задач і додатки до неї.

У пояснювальній записці викладається послідовність виконання програми соціологічного дослідження, дається зведення матеріалів, розрахунків, обґрунтувань. У додатках до записки даються цифрові,, графічні та інші показники й документи, а також всі форми, анкети, бланки, тести й т.п.

Характер звіту багато у чому залежить від типу дослідження — проводилося воно відповідно до наукових або прикладних цілей.

При складанні звіту про дослідження першого типу акцент робиться, насамперед, на постановці проблем, їхній концептуальній розробці й формулюванню задач дослідження. Крім того, висвітлюється стан проблеми на сьогоднішній день та існуючі до неї підходи.

Спеціальний розділ звіту приділяється проблемам методології — вибору й обґрунтуванню інструментарію дослідження, типології вибірки, методів збору соціологічної інформації.

У звіті дається змістовний аналіз отриманих результатів дослідження. Також дається відповідь на питання, чи були вирішені поставлені задачі і яким чином. Цей розділ звіту завершується вказівкою на практичні результати дослідження й конкретні висновки, якщо вони можливі.

Запропонована форма звіту припустима й при «замовлених» дослідженнях, однак при їхньому складанні, безсумнівно, акцент повинен бути зроблений, насамперед, на практичні висновки й конкретні рекомендації.

У числі загальних вимог до складання звіту за підсумками соціологічного дослідження потрібно вказати, по-перше, якомога більш повне й глибоке відображення всіх сходинок проведеного дослідження, взаємозв’язок всіх його ланок і логіку наукового пошуку.

Під цим кутом зору стають більш чіткими сильні сторони проробленої роботи, допущені помилки й невирішені

проблеми. Наприкінці роботи збагачується аргументація дослідника в захисті або спростуванні висунутих гіпотез, що полегшує йому рішення пошукових задач.

Наступною вимогою до звіту є суворе дотримування розробленого програмою методологічного апарату дослідження.

У звіті неприпустимий той або інший перегляд методологічних принципів без досить серйозної аргументації на користь внесених у програму змін і обґрунтованості одержуваних результатів. У звіті важливо відбити логічну послідовність виконуваних процедур, показати місце й роль кожної з них у процесі нагромадження й інтерпретації нових знань, чітко вичленувати всі виконані операції впорядкування емпіричних даних і теоретичних обґрунтувань на шляху інтерпретації соціологічного факту.

Підсумки дослідження у звіті розглядаються як стосовно до розв’язуваних задач і висунутих гіпотез, так 1 організаційно — відповідно до планів (пошукових, описових, експериментальних). Це третя вимога до звіту. Вона включає вказівку всіх залучених до дослідження організацій, складу й порядку підготовки інструкторських кадрів, характеру, форми й методів роботи з досліджуваними одиницями (де, коли, як і ким проводилися інструктажі й інші види роз’яснювальної діяльності).

Неодмінним компонентом усякого звіту є підготовка рекомендацій, що являють собою перелік основних пропозицій, які випливають з аналізу звітних даних. Рекомендації, що обґрунтовуються у звіті, не тільки узгоджуються з отриманими результатами, але й зіставляються з попередньою практикою рішення висунутих у дослідженні проблем.

Рекомендації носять власне стверджувальний характер, і в них вноситься тільки те, що підлягає впровадженню в наукову або практичну діяльність. При цьому варто мати на увазі, що у випадку сумніву в правильності або необхідності висунутих рекомендацій зацікавлені особи повинні мати можливість знайти необхідні обґрунтування в контексті звіту.

41.Розкрийте місце соціології особистості в системі соціальних знань. Порівняйте поняття "соціальний статус" та "соціальна роль". Визначте власний рольовий та статусний набір.

Основним елементом суспільства, будь-якої форми соціальності є людина. Оскільки особистість є продуктом соціуму, то особливе місце серед соціально-психологічних дисциплін посідає соціологія особистості.

Соціологія особистості — це галузь соціології, яка вивчає особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин крізь призму суспільно-історичного прогресу, ціннісних суспільних систем, взаємозв'язків особи і соціальних спільнот.

Об'єктом даної галузі є соціальний суб'єкт, зокрема людина й особистість, а предметом — соціальна сутність людини та закони становлення і змін особистості у процесі життя.

Особистість є об'єктом вивчення багатьох гуманітарних дисциплін — філософії, психології, антропології, соціології та ін. Специфіка соціологічного підходу до особистості полягає в тому, що соціологія намагається дослідити людину як найважливіший елемент суспільного життя, виділити її соціальні характеристики, визначити весь спектр її взаємодії з суспільством, з соціальними спільнотами, з іншими індивідами. Інакше кажучи, у соціології особистість розглядається не як продукт природи, а передусім як сукупність суспільних відносин, продукт суспільства Особлива увага у соціології особистості приділяється дослідженням взаємозв'язків параметрів соціальних структур та особистісних якостей людей у відповідних соціальних групах. Без дослідження системи особистості, без вивчення процесів, які охоплюють повсякденні міжособистісні відносини, неможливо зрозуміти соціальні процеси, які управляють складними структурами суспільств.

Соціальний статус — це положення соціального суб'єкта в суспільстві, що передбачає для нього певні специфічні права і обов'язки, правила поведінки.

Таким чином, соціальний статус визначає становище індивіда або соціальної групи стосовно інших індивідів і груп, яке визначається за соціально значущими для даної соціальної системи критеріями (економічними, політичними, соціально-правовими, професійно-кваліфікаційними тощо).

Суб'єктами соціальних статусів (тобто їх одержувачами та утримувачами) можуть бути окремий індивід або соціальна група, звідти статус буває індивідуальний (батько або матір конкретної дитини) або груповий (батьки взагалі).

Поняття соціальний статус може розглядатись у вузькому і широкому розумінні. У вузькому розумінні статус означає місце особи у певній соціальній групі (сім'ї, студентському колективі тощо), у широкому розумінні означає позицію соціального суб'єкта у суспільстві.

Соціальні статуси поділяються на природжені, приписувані та набуті. До природжених статусів відносяться стать, раса, а також статус доньки чи сина по відношенню до своїх батьків. Набутими є статуси, котрі соціальний суб'єкт може отримувати в результаті входження їх до тієї чи іншої соціальної групи або спільності. Набутих статусів є незрівнянно більше у порівнянні з природженими. До них відносяться наприклад, статус одруженого, батька чи матері, робітника, студента тощо.

Що стосується статусів приписуваних, то вони залежать від соціальних умов, у яких людина народжується та діє. Наприклад, приписуваними можуть бути статуси, які людина отримує завдяки приналежності її батьків до того чи іншого класу.

Соціальна роль відображає динамічний аспект соціального статусу.

 Соціальна роль — це модель поведінки, яка об'єктивно задана соціальною позицією особистості в системі суспільних або міжособистісних відносин.

Кожний соціальний статус має свій ролевий набір, тобто дотримання людиною певних зразків і норм поведінки, що випливають із соціального статусу. Наприклад, статус лікаря — це певні права і обов'язки, переважно закріплені законом. Соціальна ж роль лікаря включає конкретні правила поведінки в спілкуванні з колегами, пацієнтами, адміністрацією, вимоги до рівня освіти, культури і т. д.

Роль являє собою динамічний аспект статусу. Кожний індивід має своє соціальне призначення, тобто має призначений йому набір статусів. Коли він використовує права і виконує обов'язки, які складають його статус, він грає роль. Роль і статус е нероздільними. Не існує ролей без статусів, як і статусів без ролей. Кожен індивід має серію ролей, які випливають з різних структур, в яких він бере участь. Ці ролі визначають те, що він повинен робити для суспільства і що суспільство може очікувати від нього.

42.Визначте основні проблеми соціології особистості. Розкрийте підходи до складання типології особистості (на прикладі типології Н.Черниш та В.Пічі).

Основні проблеми соціології особистості:

• вивчення особистості та властивих їй рис, які залежать від специфіки умов життєдіяльності соціальних спільнот, до яких належить індивід;

• формування і розвиток особистості, тенденції її соціалі­зації;

• вивчення особистості як об'єкта соціальних відносин;

• розгляд особистості як суб'єкта суспільних відносин, закономірностей її взаємозв'язків із суспільством, групою, колективом;

• вивчення регуляції та саморегуляції соціальної поведінки особистості;

• соціальна типологія особистості;

• структура особистості, формування й розвиток її потреб, інтересів і ціннісних орієнтацій.

Поняття "особистість" дуже багатогранне, воно відтворює зв'язок з життєдіяльністю та соціальною сутністю людини, а також індивідуальне відображення соціально значущих рис, сукупності соціальних відносин.

Сукупність статусно-рольових характеристик людини описується поняттям "структура особистості". У сучасній соціології окреслились два підходи до аналізу соціологічної структури особистості - нормативний і функціональний.

- Суть нормативного підходу полягає в тому, що він допомагає віднайти ті найсуттєвіші ознаки, яким особистість має відповідати в ідеалі. Серед нормативних елементів особистості такими є світогляд, духовне багатство, висока мораль.

- Функціональний підхід, на відміну від нормативного, допомагає виявити ті якості або властивості, якими людина наділена як реальний суб'єкт життєдіяльності. Виходячи з цього підходу, у соціологічній структурі особистості можна виділити три основні елементи: 1) соціальний статус; 2) соціальну роль; 3) спрямованість особистості.

Соціальний статус визначається у соціології як становище індивіда або соціальної групи стосовно інших індивідів, груп, яке пізнається за соціально значущими для даної системи ознаками. У найзагальнішому розумінні соціальний статус особистості в суспільстві пов'язують, як правило, з віком, статтю, походженням, професією, сімейним станом.

Розрізняють такі види статусу: 1) "природжений" (соціальне походження, стать, національність, раса); 2) "надбаний" (освіта, кваліфікація). Крім того, соціальний статус може бути офіційним або неофіційним. Офіційний має, як правило, офіційну основу - реальний внесок індивіда у розвиток суспільства (праця інженера, вчителя). Втім, як свідчить досвід, часто неофіційний статус оцінюється певними категоріями людей вище, ніж офіційний.

Слід також відрізняти соціальний статус від статусу особистісного, тобто становища, що його займає індивід як людська істота у первинній групі (сім'ї, колі друзів, серед колег).

43. Розкрийте поняття потреб як одного із спонукальних чинників діяльності людини в суспільстві. Проаналізуйте типологію потреб (за А.Маслоу).

Діяльність — це спосіб існування і розвитку соціальної дійсності, прояв соціальної активності.

Соціологія акцентує увагу не на будь-яких видах діяльності, її цікавить тільки діяльність соціальна.

Класик німецької соціології Макс Вебер вважав, що предметом вивчення соціології як науки виступає соціальна дія, яка за своїм змістом орієнтована на інших людей. Наприклад, зіткнення велосипедистів не є соціальною дією, але лайка, сутичка, яка виникла при цьому,— це вже соціальна дія.

Отже, соціальну діяльність можна визначити як цілеспрямовані дії, що базуються на врахуванні потреб, інтересів і дій інших людей, а також існуючих в суспільстві соціальних норм.

Сукупність вчинків та інших соціальних дій особистості, які мають мотиви, реакцію на її соціальний статус, складають поведінку людини.

Визначальною основою соціальної діяльності і соціальної поведінки особистості виступають об'єктивні умови її життєдіяльності, які породжують певні потреби і інтереси.

Потребу в соціологи визначають як потребу в чомусь, необхідному для підтримання життєдіяльності організму, людської особистості, соціальної групи, суспільства в цілому.

Виділяють два види потреб: природні і соціальні. Природні потреби — це потреби людини як біологічної істоти, наприклад, потреба в їжі, житлі, одязі і т. п. Соціальні потреби створюються суспільством і залежать від рівня його розвитку, а також від специфічних умов діяльності соціальних суб'єктів (особистості, соціальної групи і т. д.). Прикладами соціальних потреб можуть бути потреби в спілкуванні, в трудовій діяльності і т. д.

Усвідомлені потреби виступають вже як інтереси.

Американський соціолог А. Маслоу - творець ієрархічної теорії потреб, розглядає структуру особистості залежно від її потреб. Він класифікує потреби, поділивши їх на базові(або постійні) та похідні (або змінювані). Базові потреби розташовуються згідно з принципом ієрархії у висхідному порядку від нижчих, переважно матеріальних, до вищих, переважно духовних :

o фізіологічні і сексуальні потреби (у відтворенні людей, в їжі, диханні, рухові, одязі, житлі, відпочинку);

o екзистенціальні (від лат. - існування; це потреби у безпеці свого існування, впевненості у завтрашньому дні, стабільності суспільства, гарантованості праці);

o соціальні (у приналежності до колективу, групи чи спільноти, у спілкуванні, турботі про інших та увазі до себе, в участі у спільній трудовій діяльності);

o престижні (у повазі з боку інших, їх визнанні та високій оцінці своїх якостей, у службовому зростанні і високому статусі у суспільстві);

o духовні (у самовираженні через творчість).

Перші дві групи потреб Маслоу вважає первинними і вродженими, три інші - набутими. При цьому діє тенденція піднесення потреб, заміни первинних набутими людиною.

44.Сформулюйте сутність соціології молоді, її об'єкт і предмет. Визначте вікову періодизацію молоді.

Соціологія молоді - це галузь соціологічної науки, що вивчає молодь як специфічну соціально-демографічну спільність, яка перебуває в процесі переходу від дитинства до дорослості, адаптації та соціалізації, засвоєння норм і цінностей, панівних у суспільстві.

Головна мета соціології молоді полягає у тому, щоб на підставі узагальнюючого аналізу тенденцій формування й розвитку соціального обличчя молоді, умов її життєдіяльності виробити науково обґрунтовані методи та форми діяльності державних, громадських установ, які повинні регулювати соціальні процеси у молодіжному середовищі та управляти ними.

Об'єктом соціології молоді є молодь, як специфічна соціаль­но-демографічна спільнота, вікові межі якої визначаються 14-30 (іноді 15-28) роками.

Предмет соціології молоді — специфічні соціальні відноси­ни, в яких молодь бере участь як об'єкт і суб'єкт в процесі пе­реходу від дитинства до світу дорослих, соціалізації та соціаль­ної адаптації. У широкому розумінні проблеми молоді є не що інше, як проблеми її соціальної, психологічної, освітньої та професійної підготовки до зміни старшого покоління в еконо­мічній, політичній, культурній, сімейно-побутовій та інших сферах життя.
Згідно з найпоширенішою точкою зору віковими межами молоді вважається період від 16 до 30 років. Існують й інші погляди на вікові межі молоді: 11—25, 15—28, 16—24 роки тощо. Останнім часом нижньою межею молодіжного віку вважається 14, верхньою — 35 років. В основу цієї точки зору (14— 35 років) покладено тезу про «продовження юності», збільшення часу входження у соціальне життя. Розширення загальноприйнятих у 60—70-ті роки XX ст. вікових меж молоді від 16—30 до 14—35 років відображає об'єктивні процеси в розвитку людства. З одного боку, життя все наполегливіше висуває завдання більш ранньої соціальної зрілості молоді, залучення її до трудової практики на ранніх етапах життя, з іншого — розширюються межі середнього і старшого віку, тривалість життя загалом, подовжуються терміни навчання та соціально-політичної адаптації, стабілізації сімейно-побутового статусу.
В українському законодавстві (закон України „Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” від 5 лютого 1993 р.) вказано, що „молодь, молоді громадяни України віком від 14 до 28 років” (хоча в дійсності від 13 до 30 років.

45.Розкрийте  категорії і поняття соціології молоді. Складіть соціально-психологічний портрет сучасної молоді. Визначте головні напрямки розробки молодіжних проблем у вітчизняній соціології.

Предмет соціології молоді охоплює такі аспекти:

*вироблення понятійно-категоріального апарату для визначення сутності молоді, специфіки її життєдіяльності у суспільстві;

*опис стану та виявлення динаміки ціннісних орієнтацій молоді;

*вивчення процесів формування політичних, моральних, професійних і естетичних інтересів та позицій;

*вивчення чинників, які впливають на формування свідомості та реальної поведінки різних груп молоді;

*визначення поняття "молодь" та встановлення її вікових меж;

*вивчення механізму формування свідомості молоді;

*співвідношення біологічного та соціального, а також чинників, які впливають на свідомість і поведінку молодої людини;

*дослідження взаємодії поколінь та визначення ролі вікових етапів у структурі життєвого циклу особи;

*вивчення механізмів соціалізації та виховання молодого покоління, набуття соціальної зрілості та становлення молоді як суб'єкта історії.

Молодь — це суспільна диференційована соціально-демографічна спільнота, якій притаманні специфічні фізіологічні, психологічні, пізнавальні, культурно-освітні тощо властивості, що характеризують її біосоціальне дозрівання як здійснення самовиразу її внутрішніх сутнісних сил і соціальних якостей. Молодь тому і є специфічною спільнотою, що її суттєві характеристики і риси, на відміну від представників старших поколінь і вікових груп, знаходяться в стані формування і становлення. Сутністю молоді та проявом її головної соціальної якості є міра досягнення нею соціальної суб'єктності, ступінь засвоєння суспільних відносин та іно-ваційної діяльності.

Характерною межою морального розвитку в цьому віці є посилення свідомих мотивів поведінки. Помітно зміцнюються ті якості-

цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, самостійність, ініціатива, уміння володіти собою. Підвищується інтерес до моральних проблем (мети, способу життя, обов’язку, любові, вірності тощо). Традиційно найбільш важливим у житті сучасна молодь вважаює здоров’я рідних і близьких (92,8%), сімейно благополуччя (87,7%), справжніх друзів (83,4%), впевненість у собі (82,5%), самореалізацію (71,5%), якісну освіту (71,0%) тощо. Водночас на передні позиції вийшли такі цінності, як впевненість у майбутньому (68,3%), власна незалежність (57,6%), комфортабельне житло (55,2%), правдива інформація про події у країні та світі (44,7%). Разом з тим фахівці в галузі вікової психології і фізіології вказують, що здатність людини до свідомої регуляції своєї поведінки розвинена не повною мірою. Трапляються невмотивований ризик, невміння передбачити наслідки своїх вчинків, в основі яких можуть бути не завжди гідні мотиви. Це вік безкорисливих жертв і повної самовіддачі, разом з тим у поведінці молоді спостерігаються і негативні прояви. Тільки 11,4% опитаних студентів серед якостей, що необхідні сьогодні людині, визначили скромність та помірність у запитах, а готовність поступитися своїм благополуччям заради суспільного блага – 6,6%. Високу моральність у сучасному житті вважають необхідною тільки 12,4%. Необхідно зазначити, що одна з особливостей віку полягає в усвідомленні своєї індивідуальності, у становленні самосвідомості. На питання «Ким ви відчуваєте себе в першу чергу?» 63,6% відповили «особистістю», 58,2% - «студентом», 24,0% - громадянином України, 19,0% - представником молоді, 3,6% - європейцем. Основним змістом кризи цього віку є криза ідентичності. Соціокультурний підхід розглядає молодь  як сукупність носіїв значень, символів і правил, що розподілені між групами і колективами і впливають на дії людей.   Власне, всі теоретики, аналізуючи молодь як окрему верству соціальної системи, підкреслюють, що воно є соціокультурною спільністю. Завдяки інтеріоризації ціннісно-нормативної системи цього суспільства в цілому, а також такого соціального інституту, як вища школа, вони створюють свій специфічний символічний і реальний світ і є могутнім ресурсом розвитку суспільства.

46.Розкрийте поняття "соціалізація" як важливої складової підготовки до життя в суспільстві. Визначте механізм, фактори та етапи соціалізації.

Соціаліза́ція — комплексний процес засвоєння індивідом певної системи знань, норм і цінностей, які дозволяють їй функціонувати як повноправний член суспільства. Соціалізація виступає одним із основоположних соціальних процесів, що забезпечує існування людини в середині суспільства. Соціалізація являє собою процес входження людини в суспільство, включення її в соціальні зв'язки та інтеграції з метою встановлення її соціальності.

Включає як цілеспрямований вплив на особистість (виховання), так і стихійні, спонтанні процеси, що впливають на її формування. Соціалізація знаходиться на межі різних наук і вивчається філософією, психологією, соціальною психологією, соціологією, історією, етнографією, педагогікою та теологією.

Крім того, соціалізацією є також процес пристосування (адаптації) дорослої людини, яка з певних обставин (перебування в певній «антисоціальній» групі, довготермінове перебування у в'язниці тощо) довгий час була поза суспільством, або перемістилася з одного суспільства в інше (зміна громадянства тощо.)

Процес соціалізації проходить відповідно до статі та етапів життя, які поділяються на:

1.      Дитинство

2.      Юність

3.      Молодість

4.      Зрілість

5.      Старість

2 етапи соц-ї:

 перший етап – первинна соціалізація, другий – вторинна соціалізація. На етапі первинної соціалізації дитина засвоює соціальні норми, знання, цінності, поступово входить у певну культуру. На етапі вторинної соціалізації доросла людина засвоює соціальні ролі та виконує їх у своїй життєдіяльності. Водночас доросла людина поповнює і поглиблює знання, засвоює нові соціально-політичні й моральні норми, поширює соціальний досвід, удосконалює виконання своїх ролей. Процес соціалізації охоплює все життя, соціалізація дорослих суттєво відрізняється від соціалізації дітей. в дорослих соціалізація спрямована на зміну поведінки в новій ситуації, а у дітей – на формуванні ціннісних орієнтацій. Дорослі, що спираються на досвід здатні оцінити норми і сприймати їх критично, а діти в змозі лише їх засвоїти. Дорослі набувають навичок, а соціалізація дітей пов’язана з мотивацією.

47.Охарактеризуйте види соціалізації та її агентів. Розкрийте поняття "ресоціалізація" як одну з головних проблем процесу соціалізації.

Агенти соціалізації — конкретні люди, які навчають людину культурним нормам і допомагають засвоювати соціальні ролі.

Агенти первинної соціалізації — люди, які складають найближче оточення особи (батьки, родичі, друзі). Вони виконують багато функцій (батько — вихователь, друг, опікун, учитель тощо), їхні функції взаємозамінні (скажімо, батько за певних умов може взяти на себе виконання функцій матері щодо дитини). Разом із тим, кожен агент дає індивіду в процесі соціалізації саме те, що він може дати. Наприклад, батьки можуть дитині замінити друзів, але вони не зможуть навчити її того, що вона вчиться у своїх друзів: битися, хитрувати, порушувати певні соціальні норми, бути лідером у групі, поводитися з ровесниками.

Агенти вторинної соціалізації — представники адміністрації школи, вищого навчального закладу, армії, підприємства, партій, засобів масової інформації та ін. Контакти з цими агентами є коротшими, а їхній вплив, як правило слабший, ніж в агентів первинної соціалізації. Кожен із них виковує не більше однієї-двох функцій. їхні функції спеціалізовані, а тому не можуть бути взаємозамінними (наприклад, функції міліціонера і священика). Особливістю цих агентів є те, що вони, як правило, отримують грошову винагороду за виконання своїх функцій.

Соціалізація може бути

·         Первинною

·         Вторинною

Первинна соціалізація — охоплює дитинство, юність та молодість і є характерною тим що людина соціалізується через своє безпосереднє оточення (родина, друзі, родичі). Інститутами соціалізації є сім'я та освіта. Тут дитина поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, адаптується до нього, набуваючи знань та звичок, притаманних культурі (цивілізації тощо) певного суспільства, в якій він (або вона) народився (народилася).

Вторинна соціалізація- охоплює зрілість та старість і характеризується тим що людина соціалізується через вплив вторинних соціальних груп та соціальних інститутів. Інститутами соціалізації є ЗМІ (ЗМК), виробництво, культура, економіка, право тощо.

Ресоціалізація — свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві. Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого.

Ресоціалізація — це складна соціально-правова категорія, яка охоплює різні сторони оновлення соціальних зв'язків як під час відбування покарання, так і після цього.

48. Розкрийте вікову періодизацію в соціології.  Визначте вікові особливості соціалізації дитинства, юності, зрілого віку та старості.

Вікова періодизація в соціології:

-дитинство

-юність

-зрілий вік

-старість

Соціалізація дитини є первинною соціалізацією. Головне в ній – адаптація дитини до життя в сучасному суспільстві. Агентами соціалізації дитини виступають родина, школа і однолітки. Щоб не говорили, а саме через школу відбувається соціалізація дитини, адже саме школа є тією організацією, яка здатна забезпечити дитині всі сфери соціалізації. В житті молодшого школяра найважливішим агентом соціалізації стає не стільки школа, скільки особистість вчителя, від нього залежить все...

Соціалізація особистості має свої критичні періоди. Вступ до школи – один з таких періодів. Тому створення відповідних умов соціалізації особистості молодшого школяра, – справа надзвичайна, від якої залежить все подальше життя. На жаль, досить часто включення малюка в групу відбувається конфліктно. Його особистісні очікування не збігаються з вимогами групи (вчителя) до його особистих можливостей.

 Дитина вчиться стверджувати власну волю, усвідомлювати власне «Я», кидає виклик долі, світу, самій собі.

Дитинство

Соціалізація повинна починатися в дитинстві, коли приблизно на 70% формується людська особистість. Варто запізнитися, як почнуться необоротні процеси. У дитинстві закладається фундамент соціалізації, і в теж час це самий незахищений її етап. Діти ізольовані від суспільства, у соціальному плані програють, хоча багато дорослі свідомо шукають самітності й ізоляції, щоб віддаватися заглибленим міркуванням і спогляданню. Частіше коли дорослі потрапляють в ізоляцію мимо своєї волі і на тривалий термін, вони духовно і соціально не гинуть. Навпроти, переборюючи труднощі, вони розвивають свою особистість, пізнають у собі нові грані.

Таким чином, початкова соціалізація і продовжена – якісно різні етапи. Соціалізація – акумулятивний процес, у ході якого накопичуються соціальні навички.

Діти і дорослі розрізняються безліччю ознак: ростом, фізичною силою, розумовими здібностями й умінням їх з вигодою застосовувати, відношенням до небезпеки і ризику, співвідношення розумових і емоційних компонентів, обсяг придбаних знань, здатністю учитися на власних помилках, умінням приймати правильні рішення в складних ситуаціях, прагненням брати на себе додаткову відповідальність.

Проте головного ми не назвали – виконання соціальних ролей. Діти – єдина категорія населення, що не мають соціальних статусів і соціальних ролей, якщо не вважати статусів «дитина», «чоловіча / жіноча стать», «син / донька», «племінник» і т.п., які вони ще не осмислюють повною мірою. Тому що діти не є виробниками матеріальних благ і не відносяться до категорії економічно самостійного населення, у них не може бути професійних, економічних і політичних статусів і ролей. Їм не знайоме те, з чого складається суть статусів – коло прав і обов'язків. Вони не знають, що таке відповідальність

Отже, два світи – дитячий і дорослий розрізняються з погляду соціалізації. Вони знаходяться на різних кінцях цього процесу. Головне розходження – ступінь оволодіння соціальними ролями.

Юність

Юність завершує активний період соціалізації. До юнаків звичайно відносять підлітків і молодих людей у віці від 13 до 19 років. Їх ще називають тінейджерами. У цьому віці відбуваються важливі фізіологічні зміни ( одне з них – настання статевої зрілості), яке спричиняє визначені психологічні зрушення: поява потягу до протилежної статі, агресивність, яка нерідко невмотивована, виявляється схильність до необміркованого ризику і не уміння оцінити ступінь його небезпеки, підкреслене прагнення до незалежності і самостійності.

Психофізіологічні зміни не можуть не вплинути на хід і зміст соціалізації. Схильність до інновацій і творчості, невизнання всіх і всяких авторитетів, з одного боку, підкреслена автономія і незалежність – з іншої, породжують особливе явище, яке називається молодіжною субкультурою. Вона асоціюється з трьома головними негативними рисами, явищами-символами: наркотиками, сексом і насильством. Підлітковий період називають «важким віком», «переломним періодом». Його зміст полягає в зміні поведінкових характеристик: від майже повної слухняності, властивої малим дітям, юнаки переходять до стриманої слухняності – схованій непокорі батькам. Якщо раніше, будучи дітьми, вони дивилися на світ очима своїх батьків, то тепер вони ведуть як би подвійний рахунок: у підлітків і юнаків вибудовується рівнобіжна система цінностей і поглядів на світ, що частково перетинається позицією батьків, а частково – з поглядами однолітків. У цей період закінчується формування фундаменту особистості, добудовуються їхні верхні – світоглядні – поверхи. Усвідомленням свого «Я» відбувається як осмислення свого місця в житті батьків, друзів, що оточує соціуму. Одночасно спостерігається постійний пошук моральних орієнтирів, зв'язаних з переоцінкою сенсу життя. Підлітки і юнаки більш сприйнятливі до негативних оцінок навколишніх, особливо якщо вони стосуються одягу, зовнішнього вигляду, манер поведінки, кола знайомств, тобто всього того, що складає соціальне середовище і соціальну символіку «Я». Гіпертрофована самостійність знаходить вираження в підкресленій різкості власних оцінок: для багатьох тінейджерів «добре» і «правильне» тільки те, що їм подобається.

Труднощі соціалізації в цей період зв'язані з трьома головними обставинами:

- розбіжністю між високим рівнем домагань (прагнення стати героєм, прославитися) і низьким соціальному статусом, який заданий їх віком;

- розбіжністю старого стилю батьківства, орієнтованого на те, що для матері син і дочка завжди залишається дитиною, і нових потенційних можливостей тінейджерів, заданих їх психофізіологічним подорослішанням;

- протиріччя між орієнтацією, що підсилилася, на самостійність і залежність, яка підсилилася від думки і поведінки однолітків.

Психофізіологічне подорослішання практично нічого не змінює в соціально-економічному положенні тінейджерів. Соціальні статуси батьків і юнаків як і раніше несумісні: батьки заробляють на життя, несуть моральну і правову відповідальність за дітей і недоторканність майна, беруть участь у суспільному і виробничому житті. Дорослі – власники, розпорядники, опікуни, виробники, законодавці, споживачі, захисники і т.д. А тінейджери економічно несамостійні, вони усе ще вимагають соціального захисту і не виступають учасниками правопорушень. Їхній рольовий діапазон вкрай обмежений. Вони не є власниками, розпорядниками, виробниками, законодавцями. Вони – лише споживачі. Хоча в правовому змісті вони можуть приймати життєво важливі рішення, у психологічному плані тінейджери дозріли для них. Але батьки обмежують їх. У цьому і полягає протиріччя.

У зв'язку з цим соціологи говорять про рольове безправ'я тінейджерів – меншому обсязі прав і обов'язків у порівнянні з дорослими. Володіючи меншими можливостями, тінейджери зіштовхуються з таким глобальними світоглядними і моральними проблемами, що у зрілому віці вирішені. Недолік життєвого досвіду змушує їх робити набагато більше помилок, чим це робить дорослі, чи діти старі. Але головне не в кількості, а як помилки, серйозності їхніх наслідків: злочинність, уживання наркотиків, алкоголізм, полова розбещеність, насильство на особистістю. Багато хто з тінейджерів кидає школу, у результаті порушується природний процес соціалізації. Недоодержання знань відразу позначається на економічному становищі, підлітки на економічному становищі, підлітки і юнаки виявляються в гіршій ситуації на ринку праці. У розвитих країнах рівень безробіття серед 18-літніх у 3 рази вище, ніж у дорослих.

Соціологи думають, що сексуальна розбещеність, зловживання алкоголем і молодецтво – не що інше, як спроба відігравати роль дорослих. Можливо, що та ж сама причина спонукує багатьох кидати школу. Статус школяра вважається «недорослим». Він не сприяє досягненню життєвого успіху, а разом з ним і визнанню в групі однолітків. Тінейджери шукають визнання своєї психологічної дорослості за рамками школи і родини – інститутів, де їх продовжують вважати дітьми.

Отже, ми розглянули труднощі соціалізації в період юності і встановили, що головною проблемою серед них є рольовий конфлікт, чи рольове безправ'я юнаків.

Батьківство

Взаємини, що складаються між батьками (матір'ю і батьком) і дітьми, є вирішальним моментом соціалізації. Вони виявляють себе в самий відповідальний момент – коли людина найбільш сприйнятлива до добра і зла, коли вона найбільш довірлива і відкрита усьому новому, а саме в період дитинства. Друга характерна риса – взаємини продовжуються все життя і, отже, роблять найбільш тривалий вплив. Третя риса – батьківсько-дитячі відносини є самими тісними і близькими відносинами, які тільки можуть існувати в людському суспільстві.

Багато хто переконаний, що батьківські почуття передаються біологічно і пробуджуються з появою першої дитини. Дійсно, у всіх живих істот – від птахів і до ссавців батьківська турбота запрограмована генетично. Однак для людських істот це справедливо на половину. Батьківство – насамперед відношення, яке соціально здобувається. Практично тільки в людей є можливість дітей підкинути чи передати на виховання в іншу родину або віддати під опіку держави. Тільки людські істоти придумали спеціальні установи для дітей, що залишаються, і систему санкцій, за допомогою яких або карають за порушення, або заохочують за дотримання відносин батьківства.

Зрілий вік

У зрілому віці переборюється рольовий конфлікт (рольове безправ'я). Психофізіологічне подорослішання збігається із соціальним і економічним дорослішанням, домагання, амбіції і надії юності одержують задоволення пропорційне витраченим зусиллям і придбаним знанням. Зрілий вік характеризує розквіт людської особистості.

Як такий зрілий вік не є самостійним етапом соціалізації. Це збірне поняття, яке охоплює кілька циклів людського життя, розділених найважливішими подіями: оволодіння професії, проходження армійської служби, початок трудової діяльності, чи одруження заміжжя, створення родини, народження дітей.

Настання зрілого віку, тобто дорослого життя, може затягнуться в наслідок проходження навчання (у вузі й аспірантурі) до 21-23 років чи прискориться через ранній початок трудової діяльності. Якщо нижня границя зрілого віку не визначена, то його верхня границя позначена виходом на пенсію.

Соціологічним критерієм розмежування двох періодів – молодіжного і зрілого – служить економічна, соціальна і політична самостійність. Але що вважати проявом такої самостійності? За старих часів 20-літні юнаки командували арміями, а сьогодні вони сидять у студентських аудиторіях і не в змозі прокормити родину. В екстремальні періоди історії – війни і революції – молодь швидше досягає суспільного визнання, її соціальний статус росте завдяки підвищенню військової значимості молоді як джерела рекрутів. Навпроти, у спокійний період історії етап несамостійності затягується. Для таких періодів соціологи розробили набір критеріїв, яким повинна відповідати молода людина, що претендує на статус дорослого:

- сама себе забезпечувати засобами існування;

- розпоряджатися грошима незалежно від інших;

- бути самостійною у виборі способу життя;

- проживати незалежно від батьків.

В Іспанії соціологи з'ясували, наприклад, що тільки 20% молоді у віці від 15 до 30 років відповідають чотирьом приведеним критеріям і тому в праві називатися дорослими.

Поряд з вищевказаними, соціологи вживають і деякі й інші ознаки, зокрема, а) здатність відповідати перед законом; б) допуск до голосування на виборах; в) вступ у шлюб. З погляду соціалізації, лише вступ у шлюб служить значним критерієм дорослості. Родина – єдиний агент соціалізації, який робить вплив протягом усі життя. Однак роль і статус кожного її члена на різних етапах сімейного циклу міняється. Дитина – об'єкт соціалізації й одна з цілей життя батьків, доросла людина – суб'єкт (стосовно дітей) і об'єкт (стосовно іншого чоловіка) соціалізації одночасно. Він перестає служити метою життя, стаючи засобом. Старі і літні члени родини можуть бути тільки суб'єктами, але найчастіше вони виключаються дорослими дітьми з активного процесу соціалізації і виховання онуків. Чоловік і дружина виступають агентами соціалізації друг для друга.

Справа в тому, що сімейна соціалізація для дорослих людей протікає інакше, чим для дітей. Подорослішання юнака, обзавівшись власною родиною, переходить у новий якісний стан – з об'єктів виховання вони стають його суб'єктами. І на перших порах відбувається болісний процес оволодіння новою соціальною роллю: молодята звертаються до батьків, друзів, товаришів по службі по будь-якій дрібниці, яка стосується виховання дитини і облаштування побуту – як сповивати і годувати крихітку, як полагодити водопровідний кран і оплачувати квартиру. Це і є освоєння нової соціальної ролі. Одночасно чоловіки впливають один на одного, вирішуючи питання про розподіл прав і обов'язків, про лідерство в родині, відношення до нової родини і нових друзів. Тут немає суб'єктів і об'єктів, соціалізація відбувається на партнерській основі, оскільки, змінюючи свою поведінку, дружина допомагає змінити поведінку партнера.

Доросле життя – самий активний період соціалізації, тому що саме в цей час спостерігається освоєння соціальних ролей не в ігровий, а в реальній ситуації. Уперше вирівнялися обсяги прав і обов'язків, потреб і засобів їхнього задоволення.

Старість

Конкретний вік, у тому числі літній, визначає придатність чи непридатність, до виконання соціальних ролей і видів діяльності. З виходом на пенсію завершується активний період соціалізації, зменшується потреба старших у родині. Літня людина перестає виконувати найголовнішу функцію – бути виробниками матеріальних цінностей. З виробника вона перетворюється в споживача, а тим самим в утриманця. Хоча стара людина найчастіше така ж беззахисна, слабка і безпомічна, як і дитина, але на відміну від дитини старша людина не є метою життя для когось. Батьки шукають емоційне задоволення в спілкуванні з дітьми, а в спілкуванні зі своїми літніми батьками вони найчастіше бачать тільки обов'язок.

Разом з тим перехід від зрілості до старості розкриває нові соціальні можливості і ролі. Люди похилого віку виступають партнерами, чи конкурентами супротивниками інших вікових груп на ринку праці, у системі соціалізації й освіти, у веденні домашнього господарства й у міжособистісному спілкуванні. Правда, у всіх цих сферах їхня роль мінімальна: на роботі літніх звільняють у числі перших, а приймають на роботу в числі останніх; по веденню домашнього господарства їм залишають найпростіші функції (підмітати підлогу, сходити в магазин), а принципові питання молоді залишають за собою; проводити ефективну освіту і соціалізацію в сучасному суспільстві літні не можуть тому, що їх знання в порівнянні з молоддю швидко застарівають, а погляди і манери визнаються архаїчними.

Перехід з фази зрілості у фазу старості стосується змін трудового статусу, змісту роботи, мотивації і відносини до життя, а також відносини до роботи як до джерела доходів і матеріального задоволення, працездатності, кола спілкування і самооцінки. Незвичний надлишок вільного часу, відхід з виробництва і поява нових ролей змушують літню людину заново проходити процес адаптації, хоча старіння людського організму виснажує резерви для повторної адаптації. У результаті виникає почуття непевності в завтрашньому дні і засобах існування. Відчуття себе в положенні соціального утриманця часто виражається в почутті соціального приниження.

Фахівці знайшли закономірність: з віком знижується здатність адаптуватися до соціальних змін. Чим старша людина, тим більше вона незадоволена різними сторонами життя. Психологи відзначають: старі стають буркотливіші, дратівливіші і сумніші. Але відомо й інше: з віком людина більше дорожить життям і цінує кожен зайвий її день.

Припинення роботи і вихід на пенсію ведуть до негативних наслідків: змушене збільшення і побутові навантаження, матеріальна залежність від родичів, зменшення авторитету і престижу, почуття ізольованості, острах самітності. Спосіб життя і дозвілля стають пасивними, малорухомими й одноманітними (сидіння на лавці в будинку чи в сквері) неспішні й укорочені прогулянки, читання газет і перегляд телепередач більше колишнього).

Відчуття наближення старості і почуття безперспективності виникають тому, що в старих губиться те, що властиво іншим віковим групам, а саме – наявність життєвих планів. Життєвий план – ідеалізована картина майбутнього життя, стрижнем якого служить передбачувана траєкторія соціальної кар'єри і сума можливих досягнень. У молодому віці життєві плани приймають форму невизначеної мрії, неясних бажань, у зрілому – чітко вибудованої посадової кар'єри, а в літньому віці вони зникають.

Завдяки життєвим планам соціалізація їх стихійного і некерованого процесу перетворюється в цілеспрямовану стратегію поведінки. Зрілий індивід звіряє з поставленою метою те, чого він реально досяг, і вносить необхідні виправлення. Але літня людина подібного вже зробити не може – перед у нього немає необхідного запасу часу і сил. Життєві плани орієнтують людину особливим образом: вони вносять мотивацію досягнення. Але в літніх немає ні одного, ні іншого. Тому в них переважають пасивні форми діяльності і стихійне пристосування до нових соціальних ролей.

49. Проаналізуйте громадську думку як соціальний феномен. Визначте природу громадської думки, структуру, канали висловлювання, функції.

Громадська думка є одним з найдавніших феноменів суспільного життя. Соціологія громадської думки — спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає сутність громадської думки, її структуру, функції, канали висловлювання, закономірності її функціонування в різноманітних сферах суспільного життя, політичній, економічній діяльності, соціальному управлінні.

 Предмет соціології громадської думки — закономірності, чинники, механізми формування, розвитку, функціонування та обліку оцінного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу загалом до актуальних проблем дійсності, які викликають суспільний інтерес. її об'єкт — громадська думка як стан масової свідомості і як соціальна інституція.

 Як спеціальна теорія, соціологія громадської думки виконує функції, пов'язані з дослідженням соціальної реальності, завдяки яким наука поповнюється знаннями про суспільні процеси, явища, формулюючи на їх основі рекомендації щодо вирішення соціальних проблем суспільства загалом, окремих соціальних спільнот. Відповідно сукупність її функцій класифікують на пізнавальну, практичну, інформаційну, світоглядну, прогностичну, управлінську..

 Громадська думка — специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільно значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя.

 Як соціальний феномен, громадська думка має такі сутнісні характеристики:

 — вона є не арифметичною сумою думок окремих індивідів щодо певного питання, а інтегративним утворенням, яке має історичні, часові, територіальні особливості, складну структуру і виконує певні функції;

 — формується внаслідок висловлювання групи людей, яка є не механічним утворенням, а характеризується певною спільністю інтересів, цілісністю;

 — постає лише щодо актуальних для соціальної спільноти чи суспільства проблем, ситуацій;

 — її характеризують інтенсивність поширення, стабільність, вагомість, компетентність, соціальна спрямованість;

 — може виражатися як у вербальних судженнях, так і в реальній поведінці;

 — часто є конфліктною.

На різних етапах розвитку суспільства, у різних типах суспільств за різних політичних режимів (тоталітарних, ліберальних, демократичних) вияв громадської думки як соціальної інституції має свої особливості. Так, за тоталітарних режимів вона є безсилою, за ліберальних — береться до уваги за можливістю і тільки за демократичного правління стає дійовою силою, впливаючи на всі процеси суспільного життя.

 Громадська думка може бути використана у регулюванні багатьох сфер життєдіяльності суспільства, найважливіші серед яких.

 Соціальні процеси, відносини. До них належать організація соціального управління (вироблення, прийняття та реалізація управлінських рішень); реалізація принципів соціальної політики та соціальної справедливості; вирішення екологічних проблем, організація еколого-соціального моніторингу; організація процесів функціонування трудових колективів та самоврядування у них; здійснення соціального контролю тощо.

 Економічні процеси, відносини. їх структурними елементами є регулювання ставлення населення до економічних процесів, з'ясування ставлення населення до економічних реформ; вивчення ринку; маркетинг; дослідження ефективності реклами тощо.

 Політичні процеси, відносини. їх утворюють політична діяльність загалом; проблеми реалізації демократичних принципів; організація виборів та референдумів; визначення рейтингу політичних діячів, політичне рекламування тощо.

 Духовні, ідеологічні процеси, відносини. Цю сферу охоплюють організація ідеологічної діяльності, пропаганди, функціонування засобів масової інформації; соціалізація; виховання особистості.

Функції та канали висловлювання громадської думки

 Засоби, форми впливу громадської думки на суспільне життя різноманітні (від вербального схвалення чи несхвалення фактів, подій, процесів, що відбуваються у суспільстві, до прямого наказу щодо них) і реалізуються в її функціях, які виявляються у двох тісно пов'язаних між собою вимірах — горизонтальному та вертикальному.

 Горизонтальний вимір громадської думки. Виявляється в урегулюванні різноманітних стосунків між індивідами в соціальних спільнотах. Його функції, які історично передували в розвитку громадської думки, забезпечили еволюцію людської цивілізації. До них належать: оціночна, критична, діагностична, нормативна, виховна функції.

 Оціночна функція. Пов'язана з оцінним навантаженням суджень про суспільні явища, події, процеси. Важливість її полягає в тому, що діяльність людини у будь-якій сфері супроводжується певними оцінками суспільних проблем, свого місця в суспільстві, які відповідно впливають на її мотивацію та поведінку.

 Критична функція. Полягає у відображенні громадською думкою найактуальніших проблем суспільства, ставлення до них різних верств населення.

 Діагностична функція. Виявляється у розпізнаванні громадською думкою суспільних подій, явищ, процесів, ефективності роботи соціальних інституцій і владних структур.

 Нормативна функція. Полягає у здатності громадської думки разом з іншими соціальними інституціями брати участь у нормотворчих процесах: виробляти, обновлювати, змінювати, концентрувати в собі соціальні, політичні, культурні, поведінкові норми, демонструючи їх кожному новому поколінню.

 Виховна функція. Сутність її виявляється у виховному впливі на людину, в актуалізації процесу соціалізації особистості, важливим компонентом якого вона є в інтеграції в соціальне життя, формуванні особисті-сних якостей індивідів.

 Вертикальний вимір громадської думки. Передбачає розгляд функцій громадської думки як соціальної інституції, найпомітнішими серед яких є: експресивна, консультативна, функція тиску на владу, директивна.

 Експресивна функція. Полягає в тому, що громадська думка завжди виражає певну позицію щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур, оцінює і контролює дії влади в усіх сферах суспільно-політичного буття.

 Консультативна функція. Реалізує себе у рекомендаціях органам влади щодо вирішення різноманітних суспільних проблем. При цьому передбачається, що влада справді потребує таких порад, зацікавлена в їх аналізі та реалізації.

 Функція тиску на владу. Посідає проміжне місце між директивною і консультативною функціями. Суть її в тому, що громадськість засобами мітингів, демонстрацій, страйків чинить тиск на органи управління і спонукає їх до прийняття певних рішень.

 Директивна функція. Виявляє себе у виробленні громадськістю рішення щодо конкретних проблем суспільства, які мають імперативний, обов'язковий характер. Прикладом реалізації директивної функції є референдуми, вибори органів влади тощо.

 Особливості механізмів взаємодії громадської думки з органами влади, соціальними інституціями, політичними структурами тощо залежать від каналів її висловлювання, які поділяють на опосередковані, прямі та спеціалізовані.

 Опосередковані канали висловлювання громадської думки. Специфіка їх полягає в тому, що громадська думка висловлюється не прямо, а після певної «обробки» з використанням проміжної фігури (ретранслятора), якою найчастіше є засоби масової комунікації (преса, радіо, телебачення, Інтернет), а також сфера освіти тощо.

Прямі канали висловлювання громадської думки. Забезпечують можливість висловлювання громадської д_умки прямо, безпосередньо, без проміжних ланок. Йдеться про висловлювання її за допомогою прямих контактів населення з управлінськими структурами (листи, звернення до соціальних інститутів, органів влади, різноманітні збори, мітинги, демонстрації, страйки тощо).

Спеціалізовані канали висловлювання громадської думки. Це дослідження громадської думки із застосуванням соціологічних методів. За правильного методичного та організаційного їх забезпечення вони є надійними джерелами громадської думки, оскільки забезпечують об'єктивність, репрезентативність отриманої інформації.

50. Розкрийте поняття соціального інституту. Визначте функції та класифікацію соціальних інститутів.

Соціальний інститут - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської життєдіяльності й організовують їх у систему соціальних статусів та ролей.

Розрізняють функції:

•  явні — якщо вони офіційно заявлені, всіма усвідомлені й очевидні. Очікувані та необхідні явні функції формуються й декларуються в кодексах і  закріплюються в системі статусів та ролей;

• латентні - коли вони приховані, незаявлені, незаплановані. До явних функцій соціальних інститутів, що забезпечують

закріплення та відтворення суспільних відносин, належать:

-регулятивна, що забезпечує регулювання взаємовідносин між членами суспільства за допомогою утворення моделей поведінки;

-  інтегративна, котра забезпечує згуртованість, взаємозалежність і взаємовідповідальність членів соціальних груп, які формуються   під упливом інституціоналізації правил, норм, санкцій, систем ролей;

- трансляційна, що пов'язана з переданням  соціального досвіду;

-  комунікативна, яка забезпечує поширення інформації, що виникла в певному інституті, як у середині цього інституту для управління та контролю за дотриманням норм, так і у взаємодіях між інститутами.

Соціальні інститути класифікують за різними критеріями.

Відповідно до суспільно значимих потреб та виконуваних ними завдань, соціальні інститути поділяють на:

1. Економічні інститути, які регламентують соціальні відносини у сфері господарської діяльності, виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ, послуг. Це — власність, гроші, заводи, ринок, банки, торгівля, трудова діяльність.

2. Політичні інститути, які пов'язані із здобуттям влади, її здійсненням, розподілом, захистом. Це — держава, політичні партії, армія, правоохоронні органи, профспілки та інші суспільно-політичні організації.

3. Соціальні інститути — організовують добровільні об'єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.

4. Інститути культури та виховання, які пов'язані із створенням, зміцненням, розвитком та розповсюдженням духовних цінностей. Це — освіта, наука, релігія, шлюб, художні заклади і організації.

Дещо відмінною є класифікація соціальних інститутів у західних соціологів. Критерієм класифікації соціальних інститутів можуть бути сфери, види діяльності, функції, рівень і характер організації. Г. Спенсер виділив три типи соціальних інститутів: 1) репродуктивні, ті що продовжують рід; 2) розподільчі; 3) регулюючі.

Я. Щепанський виділяє такі види соціальних інститутів: ]) економічні, котрі займаються виробництвом, обміном і розподілом матеріальних благі послуг; 2) політичні, пов'язані з встановленням, підтриманням влади; 3) виховні і культурні, які створені для зміцнення культури, соціалізації молодого покоління; 4) соціальні, що регулюють взаємодію спільнот; 5) релігійні.

Р. Міллз виділяє: 1) економічні, що організовують господарську діяльність; 2) політичні — інститути влади; 3) сімейні — інститути, що регулюють статеві відносини; 4) воєнні; 5) релігійні.

За критерієм способу регулювання поведінки людей у межах певних інститутів виділяють формальні та неформальні соціальні інститути. Формальні інститути характеризуються тим, що мають ознаку — це взаємодія між суб'єктами, що здійснюється на основі формально узгоджених чи зафіксованих правил, законів, регламенту, положень. Формальні інститути відіграють велику роль в згуртуванні суспільства. До таких інститутів належать армія, держава, школа. Неформальні соціальні інститути, хоч і регламентуються в соціальних діях, вони не оформлені законом. Соціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях. Це можуть бути різні об'єднання за інтересами, культурні та соціальні фонди.

Кожний інститут виконує свою характерну для нього соціальну функцію. Сукупність цих соціальних функцій складається в загальні соціальні функції соціальних інститутів як окремих видів соціальної системи. Найбільш значущими серед них є:

• репродуктивна, закріплення, збагачення і відтворення на новому рівні чи в певній галузі суспільних відносин. Завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління;

• регулятивна і соціального контролю. Функціонування соціальних інститутів забезпечує регулювання взаємовідносин між членами суспільства шляхом вироблення шаблонів поведінки;

• інтегративна, згуртування суспільства. Ця функція містить процеси згуртування, взаємозалежності та взаємо-відповідальності членів соціальних груп, які відбуваються під впливом інституціолізованих норм, правил, санкцій та систем ролей. В цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства.

• комунікативна або залучення людей до діяльності. Спрямована на забезпечення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності. Кожна з цих функцій знаходить своє конкретне втілення у різноманітних соціальних інститутах. Функції, що здійснюють інститути, з часом змінюються. Скажімо, функцію освіти та соціальної допомоги бідним, яку раніше виконувала церква, згодом прийняла на себе держава, створивши розгалужену гілку установ, що працюють у заданому напрямі.

51.Проаналізуйте поняття "інституціоналізація", розкрийте  умови  появи соціальних інститутів. Визначте суть проблеми дисфункції соціального інституту та шляхи її подолання.

Інституціоналізація це процес формування і закріплення соціальних норм, правил, статусів і ролей, приведення їх в систему, здатну діяти у напрямі задоволення деякої суспільної потреби [7].

Інституціоналізація це процес, коли суспільна потреба починає усвідомлюватися як загальносоціальне, а не як приватне, і для її реалізації в суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, готуються кадри, виділяються ресурси.

Однією з необхідних умов появи соціальних інститутів є певні соціальні потреби, котрі завжди виникали, існували та видозмінювалися.

Кожний інститут характеризується наявністю мети своєї діяльності, конкретними функціями, які забезпечують досягнення цієї мети, набором соціальних позицій, ролей, типових для даного інституту, системою норм, санкцій, стимулів. Ці системи обумовлюють нормованість поведінки людей, всіх суб'єктів соціальної дії, узгоджують їх прагнення, встановлюють форми, способи задоволення їх потреб та інтересів, розв'язують конфлікти, на певний час забезпечують стан рівноваги в рамках того чи іншого суспільства.

Процес утворення соціального інституту (інституціоналізації) досить складний і довготривалий, складається з кількох послідовних етапів:

Серед найпоширеніших дисфункцій виділяють:

- невідповідність інституту конкретним потребам суспільства;

- невизначеність функцій соціального інституту;

- зниження авторитету соціального інституту в суспільстві;

- інститут перестає діяти відповідно до об'єктивних потреб, змінює свої функції залежно від інтересів окремих людей.

Шляхи подолання дисфункцій:

1.      Заміна соціального інституту

2.      Створення нового соціального інституту

52. Визначте предмет соціології вільного часу. Розкрийте основні категорії та структура вільного часу. Проаналізуйте можливості для раціональне використання вільного часу.

Соціологія вільного часу—галузь соціології, яка вивчає особливості поведінки особистості, соціальної групи чи спільноти у час вільний від праці, навчальної діяльності. Задоволення різноманітних фізіологічних потреб.

Ця галузь досліджує вільний час як суттєвий елемент способу життя особистості, групи, спільноти; співвідношення його з іншими елементами бюджету часу, особливо з робочим часом та працею; специфіку його взаємозв’язку з соціальними інституціями(освітою, сім’єю), із соціальною структурою, соціальними процесами, соціальною мобільністю тощо.



Важливими категоріями соціології вільного часу є «структура» та «зміст»,

 Структура вільного часу — сукупність видів діяльності, які характеризують проведення вільного часу.

 Вона охоплює:

 — індивідуальне споживання культури (читання книг, журналів, газет, слухання радіо, перегляд телепередач тощо);

 — публічно-видовищне споживання культури (відвідування театрів, кіно, концертів, музеїв, спортивних видовищ та ін.);

 — спілкування з членами сім'ї, родичами, сусідами, друзями та ін.;

 — фізичні заняття (ранкова та вечірня гімнастика, заняття у спортивних секціях тощо);

 — розваги та ігри, які сприяють зняттю розумового і фізичного напруження, створенню гарного настрою;

 — пасивний відпочинок (прогулянки, спокій, денний сон та ін.);

 — заняття, які є явищами антикультури (зловживання алкоголем, хуліганство, наркоманія);

 — безцільне «вбивання часу».

 Зміст вільного часу — форми занять у вільний час, зумовлені соціальним середовищем, рівнем культури особи, її самосвідомістю, потребами, інтересами, психологічними якостями.

 Зміст вільного часу допомагає охарактеризувати відомості про види занять, їх тривалість, частоту, розповсюдженість, співвідношення між ними тощо. Однак вони не дають відповіді на низку найважливіших питань. Наприклад, яка з двох структур вільного часу є раціональнішою, змістовнішою: та, що охоплює 2—3 види занять, чи та, що охоплює 7—8? Що краще сприяє розвитку особистості: відвідування кіно, концерту чи читання художньої літератури, періодики? Чи завжди правильним є твердження, що чим більша тривалість занять у вільний час, тим кращий його зміст, тим ефективніше розвивається особистість?

 Тому, прагнучи дати характеристику змісту вільного часу людини, не можна обмежуватися лише кількісними аспектами. Сукупність занять у вільний час, їх тривалість і частота не вичерпують його сутності. Необхідно знати, яким видам занять людина надає перевагу, відбувається це з необхідності чи із зацікавленості. Важливо з'ясувати і її ставлення до конкретних видів занять, задоволеність чи незадоволеність ними.

53. Проаналізуйте соціальний інститут сім`ї. Сформулюйте основні функції сім`ї та особливості сім`ї в сучасному суспільстві

Сім’я—це соціальний інститут, водночас нова соціальна група, що має історично обумовлену організацію, члени якої пов’язані шлюбними або родинними відносинами, спільністю побуту та взаємною відповідальністю.

Функції сім’ї:

· відтворення населення(репродуктивна)

· господарсько-економічну,

· виховну,

· ; рекреаційну,

навчальна

· соціального контролю.

Розуміння та врахування особливостей сучасної сім’ї у суспільстві сприяють реалізації її виховних можливостей.

До найважливіших особливостей сучасної сім’ї належать:

1.Зміна ціннісних орієнтирів дітей і їх батьків.

2.Відокремлення молодої сім’ї від родини.

3.Зменшення чисельності сім’ї.

Причини зменшення народжуваності дітей:

-конкуренція на ринку робочої сили

-зайнятість подружжя

-зростання матеріальних витрат на виховання, догляд за дітьми

-надиірне навантаження на жінку-матір вдома і на виробництві

-несприятливі житлові, пробутові умови

-прагненя батьків «пожитти для себе».

Збільшення кількості одно дітних сімей зумовлює відчуженість між дітьми та егоїзм.

4.Спецефічність соціального укладу в міських та сільських сім’ях. Особливості домашнього господарства сприяють залученню дітей досправ у сім’ї, формують у них працелюбність , відповідальне ставлення до життя.  Специфічна атмосфера села стримує антисоціальну поведінку, але нерідко вона пригнічує особистість, гальмує розвиток якостей.

5.Залежність виховання від рівня освіти батьків.

6. Вплив соціально-педагогічних умов на самореалізацію. За теорією Маслоу, якщо не задовольнити біологічні потреби дитини, не гарпантувати її безпеку, то проблематично чекати від неї діяльності, що сприяє самореалізації.

7. Обмеженя позитивного впливу соціального оточення дитини. Урбанізація населення, лібералізація інформаційного простору, прагматизація життя, дефіцит спілкуваня в сім’ї та з ровесниками, недостатня окресленість морального ідеалу деформують систему життєвих цінностей та пріоритетів дитини.

8.Нерозуміння батьками механізмів формуваня гуманних взаємин з дітьми, їх прагнення до рольової чи особистісної позиції. Гармонійність сімейного вихованя від щирості, чесності. Любові, вимогливості  дро дітей.

54. Охарактеризуйте соціальний інститут шлюбу як основу сім`ї, визначте види шлюбу та його етапи.

Шлюб—це соціальна форма відносин між чоловіком та жінкою, яка історично змінюється.

Шлюб є основою і найважливішою передумовою виникнення сім’ї.

Види шлюбу:

Цивільний шлюб---шлюб, що офіційно не оформлений.

Зовнішній і внутрішній шлюб. Зовнішній шлюб це мається на увазі  оформлення відносин між людьми, які не є родичами (найпоширеніший варіант). Внутрішній шлюб, який зустрічається не так часто, укладається між родичами, наприклад між двоюрідними братом і сестрою. Безумовно, у тих пар, які вступили в зовнішній шлюб набагато більше шансів народити здорових дітей, ніж у подружжя внутрішнього шлюбу. Варто зауважити, що в Україні заборонено офіційне одруження родичів по прямій лінії.

Моногамний і полігамний шлюб. Моногамний шлюб-- сімейний союз одного чоловіка й однієї жінки.   Полігамний шлюб буває двох видів:

-полігонія-- союз одного чоловіка і двох або декількох жінок

-поліандрія—союз однієї жінки і декілька чоловіків.

Пробний і фіктивний шлюб. Тут і без визначень зрозуміло, які відносини між подружжям, які уклали фіктивний шлюб. Зазвичай він укладається заради прописки або з інших обставин, які вигідні обом сторонам. Пробний шлюб відбувається між людьми, що вирішили перевірити свої почуття і трохи краще пізнати одне одного. Відмінність цих шлюбів полягає в тому, що для першого необхідна офіційна реєстрація, а другий укладається після народження дітей.

Груповий шлюб—був характерний для первісного суспільства, коли одночасно було декілька чоловіків та декілька жінок.

Гостьовий шлюб—подружжя не проживає постійно разом, а відвідує один одного декілька разів в певний проміжокм часу.

Повторний

Порядок укладення шлюбу можна звести до наступних етапів.

1.      Звернення до державного органу РАЦСу жінки та чоловіка, що бажають укласти шлюб.

2        Ознайомлення осіб, які бажають зареєструвати шлюб, з їхніми правами та обов'язками.

3.Прийняття державними органами РАЦСу заяви за наявності всіх необхідних документів.

4. Заручини.

5. Реєстрація шлюбу.

55. Визначте специфіку і статус економічної соціології. Розкрийте сутність соціології праці, її об'єкт і предмет, соціальні функції праці.

Соціологія праці—галузева соціологічна теорія, яка вивчає закономірності формування , функціонування та розвитку соціальних утворень у сфері праці й пов’язані з ними процеси та явища.

Об’єктом соціології праці є праця як суспільно значиме явище зі всіма її ознаками, завдяки яким вона відрізняється від інших суспільних явищ.

Предметом соціології праці є структура та механізм соціально-трудових відносин, а також соціальні процеси у сфері праці.

Соціальні функції праці:

-створення матеріально-культурних благ

-забезпечення матеріального добробуту працівника та його сім’ї

-соціально-диференційна функція

-статусна функція—неодакове значення у суспільстві різних видів праці

-формування особистості

-ціннісна—формування у працівників ціннісних установок, життєвих цілей та планів на майбутнє.

Економічна соціологія - напрямок соціальних досліджень , що припускає аналіз економічної діяльності з позицій соціальної теорії .

Дисципліна вивчає всю сукупність соціально -економічних процесів - чи стосуються вони ринків або держави , домогосподарств або окремих людей. Використовуються найрізноманітніші методи збору та аналізу даних , включаючи соціологічні методи . Економічна соціологія спирається на специфічні уявлення про дію людини , розвитку господарства і суспільства.

У рамках поведінкового ( позитивістського ) підходу економічна соціологія розуміється як наука , « вивчає поведінку великих соціальних груп , пов'язане з отриманням та використанням грошей і інших активів» ( Ф.Н. Ільясов ) .

56.Проаналізуйте предмет соціології науки, сучасні підходи до визначення науки. Розкрийте функції науки в сучасному світі.

Соціоло́гія нау́ки — один із галузевих соціологічних напрямів, який розглядає науку як соціальний інститут, своєрідну сферу діяльності, котра пов'язана із системою освіти і є також складовим компонентом досягнень культури.

Основними напрямами соціологічного дослідження сфери науки є:

вивчення соціальних факторів генерації наукової діяльності

забезпечення розвитку нових наукових напрямів у науці і шляхи вдосконалення умов і організації науково-дослідницької діяльності

проблеми формування вченого як особистості, створення наукових колективів

соціальна структура та соціальна мобільність у наукових колективах

соціальний статус науковця і наукових дисциплін

мотивація наукової діяльності

соціальний клімат у наукових колективах

співвідношення науки та освіти

співвідношення науки і культури

соціальна програма розвитку науки та ін.

Соціологія науки вивчає соціальні аспекти формування наукового знання, систему соціальних відносин.

Наука - не тільки система наукових знань, які пояснюють навколишній світ, але й засіб його вимірювання та перетворення. Вона впливає на пізнання природи людиною не через емоційне сприйняття, а шляхом систематизованої логічної взаємодії інтелекту, природи і суспільства.

Суть науки розкривається в її функціях. Пізнавальна функція науки відбиває велике прагнення людського розуму до пізнання і виправдовує саме існування людини на землі. Пізнавальна функція науки - це вияв найбільш суттєвих знань про закони розвитку природи, суспільства і мислення та їх взаємозв´язок. Критична функція науки полягає в оцінці виявлених закономірностей, властивостей, тенденцій з метою підсилення позитивних сторін явищ, процесів і усунення негативних. З цими функціями пов´язана і практична, яка полягає у вдосконаленні оточуючого світу, особливо системи матеріального виробництва і суспільних відносин.

57.Охарактеризуйте предмет соціології культури, визначте функції та типологію  форм культури.

Соціологія культури—галузь соціології, що вивчає культуру як соціальний феномен, її місце та роль у взаємодії з іншими системами суспільства, а також взаємодію особистості, спільноти і суспільства.

Предмет соціології культури—вивчення соціальних факторів встановлення та формування культурних цінностей і норм.

Форми культури

У межах одного суспільства існують різні форми культури. Залежно від того, хто створює культуру, і який її рівень, соціологи розрізняють три форми культури: елітарну, народну і масову.

Елітарна культура — створюється привілейованою частиною суспільства або, на її замовлення, — професійними творцями.

Народна культура (фольклор) — створюється анонімними творцями, які не мають фахової підготовки. Вона включає міфи, легенди, пісні, танці, казки тощо. Фольклор чітко локалізований, тобто пов'язаний з традиціями певної місцевості.

Масова культура створюється професійними творцями і поширюється за допомогою електронних пристроїв (радіо, телебачення, магнітофони, комп'ютери тощо); коли велика кількість людей стала отримувати ідентичну інформацію, із порівняно невеликої кількості джерел.

У сучасній соціології поняття "масова культура" все більше втрачає свою критичну спрямованість. Підкреслюється функціональна значимість масової культури, яка забезпечує соціалізацію величезних мас людей в умовах складного і мінливого середовища сучасного постіндустріального суспільства.

Нова соціальна ситуація покликала до життя новий спосіб творчої діяльності. Сучасна творча практика розрахована на інше естетичне сприйняття ніж це було колись, до епохи масової культури. Сучасні артисти (в широкому розумінні цього слова) орієнтуються на негайне і миттєве естетичне враження, а не на тривале глибинне переживання.

Потрібно також відзначити, що останнім часом, із розвитком сучасних інформаційних технологій, з'являються принципово нові явища. Відбувається розподіл "маси" на сегменти і, відповідно, розвиваються процеси "демасифікації" масової культури. Це призводить до зростання культурної різноманітності, сегментації ринку культурної продукції. Тепер поняття "масова культура" наголошує переважно тільки на одному — ринковому аспекті сучасної культурної ситуації.

У кожному суспільстві існує домінуюча культура — сукупність цінностей, вірувань, традицій і звичаїв, якими керується більшість членів суспільства.

Оскільки суспільство складається із багатьох груп — національних, демографічних, професійних та інших, — поступово у кожної з них формується в межах домінуючої культури своя система цінностей і правил поведінки. Частину загальної культури, систему цінностей, традицій і звичаїв, притаманних великій соціальній групі називають субкультурою. Наприклад, молодіжна субкультура, субкультура глухонімих, субкультура національної меншини чи якої-небудь професійної групи (моряків, вчителів). Субкультура відрізняється від домінуючої культури поглядами на життя, манерами поведінки, одягом, звичаями, сленгом (специфічні слова і вирази, притаманні представникам певних суспільних груп).

Чим більше субкультурних груп Існує у суспільстві, тим вищою є потенційна свобода особистості ''.

Якщо субкультура не просто відрізняється від домінуючої культури, але протистоїть їй, принципово не сприймаючи пануючих у суспільстві цінностей, входячи з ними у конфлікт, ми

називаємо її контркультурою (наприклад, субкультура панків, наркоманів, алкоголіків, волоцюг).

Ще однією формою культури можна вважати суперкультуру. Цю теорію запропонував американський соціолог Кеннет Боулдінг. Він вважає, що в останні роки у сучасному світі поширилася суперкультура — культура автострад, хмарочосів, новітніх агротехнологій, Інтернету. Вона характеризується глобальним розмахом. У неї є світова мова — англійська і власна ідеологія — наука. Національні культури, на думку вченого, все більше перетворюються на приватну справу окремих соціальних груп.

До основних функцій культури відносять:

■ функція соціальної пам'яті (зберігання і розповсюдження людського досвіду);

■ освітня і виховна (освоєння через соціалізацію знань, умінь, навиків, мови, цінностей, норм, традицій);

■ комунікативна (формування комплексу взірців поведінки, діяльності, які служать засобами в системі спілкувань, взаємодій між соціальними елементами);

■ регулятивна (освоєння і трансформація цінностей, ідеалів та норм з регуляції поведінки людей в суспільному житті);

■ практична функція - вироблення наукових основ цілеспрямованих культурних змін і культурної політики.

58. Розкрийте головні сфери прояву культури та її складові. Сформулюйте типологію соціальних норм і цінностей.

Можна виділити три основні сфери прояву людської культури:

- ставлення людей до природи (передбачає гармонію зв'язків між людиною і природою);

- ставлення до інших людей (має на меті оптимізацію міжособистісних, міжетнічних, міждержавних відносин, створення культурного клімату взаємовідносин у колективі, сім'ї, в побуті);

- ставлення людини до самої себе (скероване на самопізнання, самовиховання, самовдосконалення, саморозвиток)6.

Основними складовими або елементами культури є:

1. Мова як система знаків, наділених певним значенням, котрі використовуються для збереження, перетворення та передачі інформації.

2. Цінності, що включають життєві цінності (уявлення про щастя, про мету, про сенс життя); вітальні (цінності здоров'я, безпеки, добробуту, сім'ї, цінності освіти, правопорядку та ін.); цінності громадського покликання (соціальне становище); цінності міжособистісного спілкування (чесність, доброзичливість); демократичні цінності (свобода переконань, слова, політичного вибору); партикулярні цінності (віра в Бога).

3. Норми, що уособлюють вимоги до поведінки. Це волевиявлення, яке дає змогу здійснювати соціальний контроль І демонструє зразки поведінки.

3.      Складні зразки поведінки: звичаї, традиції, обряди. Звичай являє собою звичну соціальну регуляцію, яку взято з минулого. Традиції— елементи спадщини, що передаються від покоління до покоління і утворюють спадковий зв'язок в історії людства. Обряди — стереотипи символічних колективних дій, які виражають почуття.

Види соціальних норм:

- Моральні;

- Релігійні;

- Звичай;

- Правові;

- Політичні;

- Корпоративні.

Іноді виділяються так само естетичні норми, норми етикету (в тому числі дипломатичного), економічні, технічні.

Моральні норми, що представляють собою правила поведінки, що регулюють відносини між людьми на основі критеріїв добра і зла, доброчесності і пороку, честі і безчестя.

Релігійні норми являють собою правилаповедінки, встановлені різними віросповідання.

Звичай - соціальна норма, що представляє собою правило поведінки, що утвердилася в суспільстві в результаті багаторазового застосування, сталого підходу до оцінки певного способу відносин, дій людини, колективу, соціальної групи.

Норми права - це приписи держави та є обов'язковими для виконання під загрозою державного примусу всіма фізичними таюридичними особами, яких вони стосуються.

Політичні норми - це правила поведінки регулюють відносини між соціальними групами з приводу захоплення, утримання і використання публічної політичної влади.

Корпоративні норми - це правила поведінки, прийняті в окремих організаціях, трудових та інших колективах.

Як самостійний вид соціальних норм рядом дослідників виділяються так само норми етикету.

59. Охарактеризуйте предмет соціології освіти, розкрийте сутність системи освіти як соціальний інститут.

Соціологія освіти—це галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є система освіти як соціокультурний інститут, його взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокультурні процеси в сфері освіти.

Освіта як соціальний інститут відповідає за своєчасну і адекватну підготовку людей до повноцінного функціонування в суспільстві. Система освіти не єдиний, але надзвичайно важливий фактор соціалізації людей. Осягнути суть і специфіку системи освіти як соціального інституту можливо тільки на основі з'ясування її специфічних рис. До них належать:

 1. Соціальне значущі функції навчання і виховання, підпорядковані суспільним потребам.

 2. Форми закладів освіти, їх певна організація і становище в суспільстві.

 3. Певні групи осіб, які професійно здійснюють функціонування цього інституту, певний статус цих осіб у суспільстві.

 4. Регулятори функціонування закладів освіти і персональних суб'єктів освітянської діяльності (закони про освіту, постанови і нормативні акти, кваліфікаційні характеристики, контрольні установи т.ін.).

 5. Спеціальні методи освітянської діяльності — навчання, виховання.

 6. Свідомо поставлені цілі.

 7. Планомірний, систематичний характер реалізації процесу свідомої соціалізації.

 8. Певний зміст освіти — наявність навчальних програм і планів, певне дозування матеріалу як щодо уроків, так і років навчання.

 9. Особлива ефективність освітньої діяльності у формуванні багатьох психічних рис людини, у розвитку її мислення. (Прикладом може бути разючий контраст між однолітками, що пройшли через різні системи освіти).

 10. Використання освіти як механізму запобігання соціальне небажаним впливам.

 11. Зорієнтованість освітньої діяльності в майбутнє, заангажованість на роль передумови реалізації цього майбутнього.

 Система освіти — соціальний інститут, який специфічними методами реалізує процес соціалізації людей, передусім підростаючого покоління (підготовку і залучення до життя суспільства через навчання і виховання).

60.Проаналізуйте предмет етносоціології. Дайте визначення поняттям етнос, етногенез, етнічні процеси, проаналізуйте їх.

Етносоціологія (від грецьк. ethnos – народ; латин. socius – суспільний; грець. logos – наука) – це наука, яка досліджує параметри соціальної структури народів як етносів, значимі явища культури різних етносів, взаємозв’язок змін у культурі та суспільстві, зокрема у мові, побуті, етнічних орієнтаціях, закономірності й особливості міжетнічних стосунків. У широкому розумінні терміну предмет етнсоціології включає соціальні події, процеси, зв’язки, явища, які відбуваються в етнічно маркованому соціальному просторі.

Етнос (від грец. ethnos — народ, група, плем'я) — стійка, історично сформована на певній території спільність людей — плем 'я, народність, нація, — що мають спільні риси, усталені особливості культури та психічного складу, а також усвідомлюють свою єдність і відмінність від інших подібних утворень (самосвідомість), фіксовані у етнонімі.

Етногене́з (від дав.-гр. ἔθνος — «плем’я, народ» і γένεσις — «виникнення, походження») — процес утворення етнічної спільності, походження народів на базі різних етнічних компонентів.

Етнічні процеси — сутнісні зміни в різноманітних компонентах етнічних спільнот, зокрема в окремих елементах духовної і матеріальної культури, мові, соціальній структурі, самосвідомості тощо, які відбуваються в процесі історичного розвитку людства.

61. Розкрийте сутність етнічних процесів в сучасному світі. Визначте історичні типи етнічних процесів.

Етнічні процеси є досить різноманітними, тому їх систематизують і класифікують за різними критеріями.

Перш за все виділяють:

Етноеволюційні процеси — при зміні окремих компонентів культури етнічна свідомість етносу не змінюється.

Етнотрансформаційні процеси — свідомість змінюється й етнічна приналежність людини стає іншою.[1]

Залежно від переваги доцентрових і відцентрових тенденцій етнічні процеси поділяють на дві групи: етнічне об'єднання і етнічний поділ.[2]

Форми етнічного об'єднання:

Етнічна фузія — процес злиття декількох раніше самостійних народів, споріднених мовою і культурою, в єдиний новий етнос.

Етнічна консолідація — внутрішня згуртованість більш-менш значного етносу під час згладжування відмінностей між локальними групами етносу.

Етнічна асиміляція — розчинення раніше самостійного етносу або його частини в середовищі іншого, як правило, більшого народу. Для сторони, яка асимілюється, — це етнотрансформаційний процес, для асимілюючого народу — етноеволюційний.

Етнічна конвергенція — асиміляційний процес взаємодії двох дуже близьких один одному етносів.

Міжетнічна інтеграція — взаємодія усередині держави або якого-небудь великого регіону декількох етносів, які істотно відрізняються між собою мовою і культурою, що призводить до появи в них низки загальних рис.

Форми етнічного поділу:

Етнічна парциація — поділ єдиного етносу на кілька більш-менш рівних частин. Кожен з нових етносів не ототожнює себе повністю із похідним етносом.

Етнічна сепарація — виділення від етнічної групи порівняно невеликої частини, яка згодом перетворюється на окремий етнос.[3]

Етнічні процеси в сучасному світі. Сучасне людство як сукупність всіх етносів Землі характеризується величезною строкатістю, заплутаністю і суперечливістю етнічних процесів. Це спричинено тим, що нині у світі існують всі види етнічних спільнот: малочисельні племена в кілька десятків чи сотень чоловік, племінні етноси, союзи споріднених племен, великі багатомільйонні етноси та етнонації. Всі вони перебувають на різних етапах соціально-економічного, політичного і етнічного розвитку. Тому кожний регіон, кожна країна характеризуються своєрідними етнічними процесами.

Європа також характеризується суперечливими і неоднозначними етнічними процесами. У переважній більшості європейських країн процеси внутрішньої етнічної консолідації досягли такого рівня, що повсюдно спостерігається стирання локальних діалектів і поширення літературних мов, а культурна інтеграція спричинила стирання субетнічних і етнографічно-групових культурно-побутових традицій. Корінні етнічні меншини неохоче і повільно піддаються асиміляції, домагаються автономії чи повної незалежності (баски, албанці, валлійці, гагаузи та ін.). Європейські іммігранські групи в більшості країн Європи доволі швидко асимілюються. Неєвропейські іммігранські групи асимілюються дуже повільно. Вони доволі швидко перетворюються на замкнуті ендогамні етнічні групи з домінуючими в них етнічними культурно-побутовими традиціями.

Загалом XX ст. позначено небувалим науково-технічним прогресом, що охопив усі сфери людського буття.

62. Охарактеризуйте предмет і об'єкт соціології релігії. Визначте роль і місце соціології релігії серед інших наук.

Соціологія релігії—галузь соціології, яка вивчає взаємодію релігії та суспільства, її вплив на соціальну поведінку спільнот та індивідів.

Релігія як предмет соціального аналізу—це сукупність структур, процесів, пов’язаних із функціонуванням суспільства на різних рівнях, система контролювання соціальної поведінки.

Об’єктом соціологї релігії як наукової дисципліни є релігія як соціальне явище, її виникнення, розвиток, місце в духовному житті суспільства.

Роль і місце соціології релігії серед інших наук.

Соціологія релігії — одна з багатьох наук, які займаються вивченням релігійного феномена в різноманітних його аспектах. Не тільки соціологія, а й історія, філологія, психологія, майже всі науки, які мають справу з людиною та її культурою, так або інакше аналізують релігію. Однак до релігієзнавства належать лише ті науки, предметом яких є власне релігія. Розглядаючи релігієзнавство як сукупність різноманітних засобів осмислення релігійного феномена, не можна обійти увагою феноменологію релігії і теологію.

 Релігія — явище складне, поліструктурне. Вона інтегрована в різноманітні сфери життєдіяльності людини, тому необхідні різні підходи і засоби її дослідження багатьма науками. Психолог має справу з релігією як психічним феноменом, а не соціальним, тобто його цікавлять не процеси, які відбуваються в суспільстві під впливом релігії, не функції, які виконує релігія в суспільстві, а суб'єктивний бік релігії — релігія у контексті людської психіки. Ці два підходи до вивчення релігії взаємодіють і доповнюють один одного.

 Центральна тема соціології релігії — взаємодія релігії і суспільства. Соціологія концентрує свою увагу на соціальному «вимірі» релігії, її впливі на соціальну поведінку. Соціолог повинен при цьому спиратися й на історичні дані, але, на відміну від історика, його цікавлять загальні правила, стандарти поведінки, засоби релігійної мотивації, а не те, що є неповторним у тій чи іншій релігії.

 Принцип опори на емпіричні дані є загальним для всіх наук про релігію, у тому числі й соціології. Водночас він є своєрідною межею, що розділяє соціологічне вивчення релігії від феноменологічного, філософського й теологічного. Соціолог, вивчаючи релігію, має справу з тим, що доступне для чуттєвого сприйняття. Тому до релігії як предмета соціологічного аналізу він не відносить надприродне, а обмежується тільки емпіричними даними. Соціолог займається тим, що можна спостерігати і перевірити. Він не задовольняється загальним враженням або теологічними аргументами на підтвердження, наприклад, тези про те, що релігійна віра зумовлює моральні засади людської поведінки. Тільки емпіричні дані можуть підтвердити або спростувати це твердження. Соціолог повинен отримати ці дані, і, тільки володіючи ними, будувати теоретичні моделі.

 Соціологія релігії — емпірична наука, яка ґрунтується

 на фактах, які можна чітко зафіксувати й описати. Для соціолога важливі сукупність актів поведінки індивідів і груп, вербальних дій людей і продуктів їхньої діяльності (матеріальної і духовної), тобто те, що роблять, висловлюють і думають люди.